Міла і Сергій

Потрібно б розказати про те з чого все почалося. Із того дня, коли я познайомилася з Сергієм.

Вже скільки часу з того моменту пройшло.

Більше ніж два роки тому…

«Господи… Що за день сьогодні?! Все валиться з рук, все іде не по плану.

Що за дурня?!

День тільки почався, а в мене вже опускаються руки і хочеться закутатися в ковдру, сховатися від всіх, і щоб ніхто не чіпав.

Сподіваюся, що хоча б вечір пройде добре. Дууже сподіваюся…

Я так довго чекала, коли вже вийде нова частина мого улюбленого фільму, тож якщо, ще і там щось піде не так, то моя нервова система вже точно не витримає.

Треба заспокоїтися.

Так, Міла, вдих – видих. Нерви  в коробочку, посмішку натягнула і вперед!

Можливо, сісти помалювати трохи?

Це завжди мені допомагає.»

*********

Тоді я жила сама в орендованій однокімнатній квартирі.

Життя було одноманітним і не цікавим.

На особистому фронті теж біда.

Одним словом  - такий собі період у житті…

До того дня.

********

Ми з подругою домовилися цього вечора сходити в кіно на другу частину мого улюбленого фільму в жанрі фантастика.

Два роки я чекала на нього і тут…

Тож в перший же день, як тільки оголосили дату прем’єри в Україні, я почала рахувати дні,  а коли він вийшов, то здавалося, що буду бігти до кінотеатру.

Звичайно ж це перебільшення.

Та прийшла я туди з дуже поганим настроєм, сподіваючись, що кінострічка виправить ситуацію.

- Міла, ну давай, посміхнися ж ти нарешті. Зараз весь попкорн попсується від твого кислого виразу обличчя. – легко штовхнувши мене, сказала Ліля.

- Та я весь день намагаюся це зробити, але, як бачиш, досі не вийшло.

- Ох… Нехай той фільм буде супер крутим! Будь ласка, Боже!

- Трейлер вказує на те, що точно буде.

- Я дуже сподіваюся. Може хоч так я нарешті побачу твою посмішку.

Трохи згодом…

- Ну що ж. Попкорн взяли, напій взяли – можемо йти в зал. – промовила Ліля, пережовуючи.

- Ти йди, а я зараз ще швиденько до вбиральні.

- Гаразд.

Я помила руки, подивилася  на себе в дзеркало, поправила зачіску і ледь встигла відкрити двері і вийти, як врізавшись у когось,  починаю розуміти, що мене чимось обілляли.

- О, чорт! – крикнула я, обдивляючись себе.

- Боже! Вибачте, вибачте! – почав голосно вибачатися хлопець.

- Та що ж це таке?! – я швидко забігла назад у вбиральню і прийнялася витирати свою футболку.

- Вибачте… Я… Я…

- Боже… - я інтенсивно терла серветками рожеві плями на своєму одязі, та марно.

Врешті-решт, я все таки здалася, й опустила руки, похиливши голову.

- Мені так шкода… - засмучено подивився хлопець на мене. – Я куплю вам нову футболку.

Те що відбулося далі було максимально дивно і не зрозуміло навіть мені самій.

- Ви, плачете? – дещо перелякано дивися на мене незнайомець.

Та насправді… Я підняла голову до верху і почала сміятися, сама не розуміючи свою реакцію. Схоже, це був істеричний сміх. Мої нерви здали.

- Пробачте… - сміючись видавила я з себе – Такий дурний та важкий день сьогодні, і тепер ще ця ситуація. Боже… І сміх, і гріх…

- Це ви мене пробачте, за це все… - дещо здивовано, але посміхаючись промовив хлопець.

- Та проїхали. Не хвилюйтеся. Накину джинсовку і все. Досить заморочуватися над цим всім. Сподіваюся, що зможу відіпрати, а ні, то так вже і буде – куплю нову. Плювати мені вже на ці дрібниці. . Я хочу просто гарно провести вечір і подивитися другу частину улюбленого фільму.

- Теж любите це кіно?

- Дуже. Там багато моїх улюблених акторів знялося та й сюжет дуже цікавий і захоплюючий.

- Згідний. – він мило і з посмішкою дивився на мене. – Ем… Може на «ти»?

- Може… - я сором’язливо посміхнулася. – Знаєш. Ти б краще ішов у зал, а то пропустиш фільм через мене.

- А ти?

- Я спробую зараз якось приховати ту пляму і теж піду.

- Можливо, мені почекати тебе?

- Ні. Не вартує.

- Ну, як знаєш. Сподіваюся, ми ще побачимося. Дуже сподіваюся.