Розділ 24

Ранок неділі.

Таки справді я всю ніч не могла зімкнути очей.

Спочатку я просто лежала на ліжку, дивилася в стелю, а потім вийшла на балкон.

Я пульою вилетіла на балкон і міцно схватившись за перила, заплакала. Та зразу ж витерла сльози і спробувала себе взяти в руки.

«Дівчина… У нього дівчина…

Чорт! – я стукнула по перилах.

Чого я так не реагувала на Олю?

Можливо, розуміла, що то і справді просто його колега. Та і тоді ота наша розмова у вбиральні, і його повідомлення… Його увага була прикута до мене. А і справді ж… Його увага постійно була прикута до мене. До цього моменту…» - з очей знову покотилося декілька сльозинок.

- Міла… - раптом почувся голос, який тепер приносив мені біль.

- Я тут. – швидко витерла сльози я.

- Що сталося? Ти чого втекла з-за столу? – він підійшов ближче.

- Та вирішила трохи подихати свіжим повітрям. А то там так душно, що мені стало погано.

- Твоя правда, там і справді душно. – Олексій став біля мене та подивився на небо. – Я частенько тут отак стою. Тут краєвиди гарні.

- Дуже гарні… - мило посміхнулася я, а він дивився на мене.

- А хочеш, я покажу, де повісив твою картину.

- Ти ще питаєш?

Льоша провів мене до своєї спальні й увімкнув світло:

- Ось. Прямо перед ліжком. Оце зранку прокидаюся, і перше, що бачу – це твій подарунок.

- Він гарно виконує свою роботу? Піднімає тобі настрій?

- А як же… Оце подивлюся на ту картину, і зразу згадую, як ти дала мені ляпаса на тому березі. – ми засміялися. – Ну от, бачиш. Картина дуже добре справляється з своєю роботою. – ми глянули один на одного.

- Льош…

- Що?

- Ти щасливий?

- Тобто?

- Ти щасливий з Настьою?

- Не знаю… - знизав він плечами. – Ми тільки тиждень зустрічаємося, тож поки важко сказати. Та, думаю, так… А чому ти питаєш?

- Просто цікаво. Дивно, що ти раптом вирішив змінити свій стиль життя. – я всміхнулася. – Це ж треба… Пан Олексій знайшов собі дівчину для постійних стосунків.

- А що тебе дивує?

- Та це я так, просто сказала. - промовила я.

- Ага. А як же… А може ти ревнуєш, Маленька? – дуже близько підійшовши до мене промовила Олексій.

- Що? Я ревную? – засміялася я. – Чого б мені тебе ревнувати?

- Та це я так, просто сказав. – хитро посміхнувся він.

- А може це ти з Настею почав зустрічатися, бо сподіваєшся, що я буду ревнувати? – так само хитро посміхаючись і дивлячись йому прямо в очі сказала я.

- Що за дурня? Як тобі взагалі таке в голову прийшло.

- Та так, просто сказала. – ми гордо та хитро дивилися один на одного, а потім одночасно розсміялися.

- Ох… І правду ти ж написала у своєму листі: «Від Нестерпної для Нестерпного». Ми точно один одного варті. – продовжували сміятися ми, та непомітно нам самим, цей сміх припинився, натомість ми завмерли дивлячись один на одного.

- Ем… Треба напевно повертатися до всіх. – перервала я ці дивоглядки.

- І справді.

Коли вийшли із кімнати Олексія, я помітила поряд ще якісь двері.

- А тут що? – поцікавилася я.

- Мій кабінет і майстерня.

- А можна подивитися? Ти обіцяв мені показати свої роботи.

- Ем… Давай іншим разом. А то ми ще зараз і там на пів години застрягнемо.

- Ну добре. Але я ловлю тебе на слові.

- Домовилися. – посміхнувся він.

«Та що ж це таке?!

Куди не піду, куди не подивлюся – все навкруги пов’язане з ним. Все навкруги викликає спогади.» - я розплакалася.

«Я можу втекти від нього, але від себе я ж нікуди не подінуся».

З часом сльози припинилися.

Вони мене так виснажили, що я просто як робот стояла, і мертво дивилася в одну точку, ні на що не реагуючи.

Я навіть не помітила, як настав ранок, а з кухні почало лунати брязкання посуду - Марк готував каву.

- Котику? – підійшов до мене чоловік. – Добрий ранок. Я так і знав, що ти тут. Я тобі кави зробив. З крицею, як ти любиш. – протягнув мені чашку він.