Розділ 20

Друга половина дня тягнулася довго і була дуже виснажливою.

Цілий день я не виходила з свого кабінету, щоб лишній раз не пересікатися з цим Нестерпним. І мені таки це вдалося.

Коли на годиннику показало сьому вечора, я полегшено видихнула і поїхала додому.

Всю дорогу я мріяла, про те як наберу повну ванну води, запалю аромасвічки, включу музику і буду годину лежати, так би мовити, знімати стрес.

Та як тільки я відкрила двері квартири, то зрозуміла, що мені це не те, що не вдасться зробити, а ще й навпаки – отримаю ще одну додаткову, і можливо в два рази більшу поршію того ж стресу.

- Так у нас гості… - фальшиво посміхаючись промовила я, зайшовши у вітальню.

- Привіт, Котику. – Марк підійшов і поцілував мене у щічку, а «гість» відразу опустив голову і зжав кулаки. – Та ми оце подумали, чого чекати до вихідних. Треба ж відсвяткувати нову посаду Олексія.

- Це виходить на вихідних ти до нас вже не прийдеш? – вдаючи розчарування запитала я. – А я вже і меню продумала…

- Марк настоює, щоб я прийшов. То хіба ж я можу відмовити? – хитро посміхаючись промовив Льоша.

- От воно що… Сонце, для чого ти примушуєш Олексія?

- А хто сказав, що примушує? Я зовсім навіть і не проти.  – з тим же виразом обличчя говорив він.

- Ну, гаразд… - стиснувши зуби сказала я. – Ви тоді тут сидіть, святкуйте, а я піду вечерю готувати.

- Та встигнеш ще. Сідай з нами. Тим більше, ви обіцяли розповісти як познайомилися. – потягнув мене за собою на диван Марк.

- Та немає що розказувати… - нервово посміхнулася я. – У нас були спільні друзі. І на одній з вечірок ми і познайомилися.

- Ага. Як зараз пам‘ятаю. Заходить мила, сором‘язлива, тендітна дівчина у білому платті. Так нервувала, ніяковіла. Я ще тоді запитав: «Ти чимось стурбована?», а Міла сказала, що просто поки що не зовсім зручно почуває себе в новій компанії. – не зводячи з мене очей говорив чоловік.

- Я пам‘ятаю це. – сумно посміхнулася я. – Я відразу тоді звернула увагу на Льошу. Важко було його не помітити. Всі про щось розмовляють, сміються. А на дивані, ближче до вікна, сидить чоловік у сорочці. Весь такий брутальний, гордий. Всім своїм виглядом намагався показати, що він  найстарший, найрозумніший і т.д.  – дивлячись на нього говорила я.

- Ага. Майже два роки з того часу пройшло. – дещо засмучено сказав він.

- Оце і вся історія? – розчаровано сказав Марк. – Тю… А так заінтригували.

- Не ми, а Олексій. Це він вміє і любить. – ми все ще дивилися один на одного, поки я, зніяковівши, не первала цього. – Знаєте, я все таки піду готувати вечерю. А ви тут розважайтеся. – не витримавши напруги промовила я і швидко вийшла.

- А хіба у вас немає хатньої робітниці? – запитав Льоша.

- Є. Але Міла любить готувати сама. – відповів Марк.

***

Я важко дихаючи зайшла у спальню і закрила за собою двері.

- Господи… Ніби і справді в минулому побувала. – я сіла на ліжко і десь хвилини дві намагалася втамувати себе і свої емоції. - Треба подзвонити Марічці.

Я знайшла в сумці свій телефон і набрала потрібний номер.

- Алло. – почувся голос подруги.

- Привіт.

- Привіт.

- Надіюся, ти не зайнята.

- Ні. Що сталося? У тебе дуже схвильований голос.

- Схвильований – це ще м‘ягко сказано. Я зараз з розуму зійду.

- Що таке?

-Льоша…

- Знову він?

- Ага. Але не просто «він», а головний дизайнер нашої компанії – Олексій Миколайович. – кривляючись промовила я.

- Що?! – мало не крикнула в трубку дівчина.

- Тепер він мій начальник.

- Як так?

- Йому Марк запропонував роботу, і той звичайно ж погодився, бо художня студія йому не така цікава. Там же немає мене. Немає кого дратувати.

- Це він так сказав?

- А хто ж… - я декілька секунд помовчала. – Тепер я від нього не позбудуся. І чесно кажучи.... - я на кілька секунд замовкла - чесно кажучи, не знаю чи й хочу позбуватися…

- Досі кохаєш його?

- Досі… Дивлюся на нього і вбити хочеться за оцю його поведінку і ті його підколки, але…

- Але любиш. – продовжила вона за мене.

- Я не знаю, що мені робити…  Якби можна було б, то вирвала би серце, і стала роботом, щоб нічого не відчувати.

- Нічого не відчувати – це жахливо. Кому таке життя потрібне?

- Нікому…

- Ото ж.

- Марина каже, що поки я кохаю Льошу, то щасливою ні з ким не зможу бути.

- І вона права. З Сергієм ти вже намагалася. І що з того вийшло?