Розділ 19

- Привіт, Катя. Як справи? – сказала я до секретарки Марка.

- Міла Олександрівна, доброго ранку. – з посмішкою промовила дівчина.

- Марк Андрійович у себе?

- Марк Андрійович? – здивовано перепитала вона.

- Так…

- Це хто?

- Катя, ти жартуєш?

- Ні. Це напевно ви жартуєте… Немає ніякого Марка Андрійовича. А Олексій Миколайович у себе.

- Хто? – я шоковано глянула на дівчину, а тоді перевела погляд на табличку на дверях. – "Генеральний директор Олексій Миколайович". – прочитала я пошепки. – Що за дурня?!

- Міла Олександрівна, з вами все добре?

- Ем… Так. Скажи Олексію Миколайовичу, що я прийшла. – досі шокована, промовила я.

- Зараз. – дівчина натиснула кнопку і передала мої слова.

- Добре. Хай заходить. – почувся голос Льоши, і мене аж холодом пробрало.

«Це якийсь жарт?” – я увійшла в кабінет.

- Привіт, Маленька. – підійшов і поцілував мене чоловік.

- Привіт… - переляканими очима дивилася я на нього.

- Все гаразд? – з посмішкою промовив він.

- А де Марк?

- Який Марк?

- Мій Марк. Мій хлопець.

- Що? – розсміявся Олексій.

- Льоша, де Марк?

- Сонце, з тобою точно все добре? Який Марк, ще і твій хлопець, якщо у тебе є чоловік - я.

- Що? Хто? Ти мій чоловік? – шоковано глянула я на нього.

- Ти мій чоловік? – я зірвалася і важко дихаючи сіла на ліжку. – Господи… Знов Олексій наснився. Ще й сон такий. – я взяла з тумбочки телефон і глянула на годинник. – Треба збиратися на роботу.

Я заварила собі кави і вийшла на балкон.

 «Знов ці дурні сни…

І той вечір тоді…

Треба було все таки взагалі з міста поїхати. Але ж я думала, що воно велике, і що зустрітися з кимось із них малоймовірно.

Та пусте. Навіть якщо і він прийде на вихідних, то що з того?

А навіть, якщо і ще раз прийде. А потім і ще раз.

Хоча… Раз за разом і Льоша більше не дасть спокою ні мені, ні Марку.

Ну нічого. Може мені пощастить і він не прийде.

Але ж ні. Точно прийде. Цей Нестерпний ніколи не опустить шансу пограти зі мною і понервувати мене.

То може про цю гру він і казав».

- Ох… Треба йти. - я допила каву, поставила чашку в посудомийну машину, і взявши сумку вирушила на роботу.

***

- Привіт, Марино. – зайшовши в офіс промовила я до адміністраторки, з якою ми досить близько спілкувалися.

- Привіт. Нарешті ти прийшла. – радісно та швидко підійшла дівчина до мене.

- Що таке?

- Нам же на посаду головного дизайнера треба було людину. До речі, ти таки дурна, що відмовилася.

- Давай зразу до суті. У нас там якась нарада має бути, тож я поспішаю.

- Добре. Тепер у нас є головний дизайнер.

- Ну і що. Не розумію твого хвилювання. Ніколи не бачила, щоб ти так раділа через те, що знайшли когось на якусь посаду. – з нерозумінням я дивилася на неї.

- Та ти би бачила який він красень. – захоплено промовила Марина

- От воно що. – засміялася я.

- Ох, ти як його побачиш, то зрозумієш про що я. Зайшов оце не давно з Марком Андрійовичем, такий весь строгий, серйозний, харизматичний мачо із зеленими очима. І, до речі, так по приятельськи спілкувався з Марком Андрійовичем, ніби давні друзі.

- Хм… Дивно. Якби Марк привів у компанію якогось свого друга, хіба він би мені не сказав... Ну та не важливо. Піду я, а то справді спізнюся.

- Добре. І не забуть, що ти обіцяла пообідати сьогодні зі мною.

- Я пам’ятаю! – гукнула я їй вже біля ліфта.

***

Я піднялася на сьомий поверх і зайшла в зал переговорів.

Там вже зібрався чи не весь наш відділ.

- Доброго ранку. – привіталася я посміхаючись зі всіма і сіла на своє місце. – Катя, ти знаєш, чому нас так раптово всіх зібрали. – звернулася я до секретарки, яка сиділа поруч зі мною.

- Марк Андрійович хоче познайомити всіх із новим головним дизайнером.

- А ти ще не знаєш хто це?

- Ще ні. Марк Андрійович сказав його чекати тут.

Як тільки дівчина сказала це, відкрилися двері і в кабінет зайшов Марк, а за ним…