Розділ 15

- Привіт, Маленька. – підійшов Олексій до мене і поцілував.

- Привіт. – посміхнулася я. – Як там виставка пройшла?

- Прекрасно. Продав декілька картин. І критики теж досить непогано відзивалися про роботи, тож я здоволений.

- Тоді я тебе вітаю! – тепер вже я підійшла до нього і поцілувала його.

- У тебе знов фарба на обличчі. – посміхнувся чоловік. – Це так мило і гарно.

- Ага, що ти аж намалював мене в такому вигляді.

- Так. Тобі не подобається?

- Ну просто я там така вся… з тим розхристаним пучком на голові, і…

- Ти там справжня. Така яку я люблю. – дивлячись мені в очі сказав Льоша.

- Любиш?

- Дуже.

- І я тебе люблю. Дуже. – ніжно дивлячись на нього сказала я.

- Котику… Прокидайся.

«Чорт… Знову Олексій наснився…»

- Добрий ранок. – ніжно промовив Марк і поцілував мене в щічку.

- Добрий ранок. – потягаючись промовила я. – Котра година?

- Дев‘ята п‘ятнадцять. Я вже буду йти на роботу. Треба підготувати все до сьогоднішньої заходу.

- Це ти про виставку? Вона сьогодні?

- Ага. Ти, до речі, поїдеш зі мною?

- Звичайно. Я ж завжди їжджу на всі заходи які організовує твоя компанія. Ну точніше їжджу якщо це можливо. А виставку я точно ніколи не пропущу.

- Знаю. Моя художниця. Скоро ми і на твоїй побуваємо.

- До речі, а що за художники будуть представлені?

- Та їх багато, тож я не пам‘ятаю. Тим більше, на те щоб їх всіх передивитися не було часу. Скільки роботи… - він зав’язав краватку, а тоді підійшов поцілував мене. - Все я пішов. До вечора.

- До вечора. – через декілька секунд почулося як закрилися двері. – Ох… Добре, що Марк сьогодні на роботі, бо тепер знову пів дня відходити від того сну. Вже більше року пройшло, а ти все одно не даєш мені спокійно жити. - встала з ліжка і пішла у ванну.

Я взяла щітку пасту, подивилася на своє відображення у дзеркалі і мені раптом щось перемкнуло.

Я стала навпроти дзеркала, дістала із сумочки пудру, і хотіла була підправити макіяж, але в результаті просто похилила голову і намагалася впорядкувати безлад в голові.

- Чорт… Що зі мною відбувається?! Невже я справді ревную? – звернулася я до свого відображення. – Та ну це так смішно.

Раптом відкрилися двері, і перед мною з‘явився Олексій.

- Льоша? – здивовано промовила я.

- Я руки вирішив помити.

- Ясно. – вдаючи байдужість промовила я.

- Хм… А ти таки справді носика прийшла припудрити? – засміявся він.

- Як бачиш. – сказала я його відображенню. – А ти знову вирішив використати свої дурні жарти?

- А ти знову не в настрої?

- Мій настрій зіпсувався, коли ти прийшов.

- Маленька, ти знову все псуєш. – чоловік витер руки паперовою серветкою та підійшов  ближче.. – Чи може ти ревнуєш? – обпершись на раковину біля мене, хитро, майже прошепотів він.

- Я? Тебе ревную? З якого це дива? – дивлячись йому в очі, запитала сміючись я.

- Та чого ж з дива? Просто я тобі подобаюся. – самовпевнено та гордо сказав Льоша.

- Що? – я засміялася вголос, а тоді наблизившись до нього сказала. – А може, це я тобі подобаюся?

- Ти про це можеш тільки мріяти.. Та і вважай, що я зайнятий. У мене тепер є Оля.

- Он як… Ну так це прекрасно. Нарешті перестанеш мене нервувати.

- От тут не обіцяю. Мені так подобається коли ти злишся.

- Дякую, що сказав. Тепер то я точно буду робити все, щоб не представляти тобі такого задоволення. – я сховала всю косметику у сумочку. – У всі ці ігри грай зі своєю Олею. – сказала я йому на вухо і пішла.

- Чорт! Вийди ти нарешті з моєї голови! Вийди!

***

Після ранкових процедур, я поснідала, випила кави і вирішила трохи помалювати.

Вже декілька днів я працювала над пейзажем, який побачила чисто, коли ми з Марком їхали на одну із ним організованих вечірок. Це був захід сонця.

Оті мазки пензлем, мене ніби загіпнотизували. Я згадала як рік назад малювала озеро.

- А ти і справді шалено талановита. – несподівано пролунало за спиною.

- Господи! Льоша! – я аж підскочила із стільця. – Ти скоро мене до інфаркту доведеш своїми неочікуваними появами. – важко дихаючи промовила я.