Розділ 21.

Кевін
Кевін стояв перед закладом, де навчалася Лотті й пильно розглядав кожного, хто виходив з будівлі. В грудях нестримно стукотіло власне серце, а думки вертілися довкола розмови, котру ретельно готував ось уже кілька слів. Хвилювався, наче вперше збирався зробити щось небезпечне та заборонене. Хоча, стосунки з Лотті про котрі думав щосекунди, таки видавалися чимось неймовірним, нереальним, й практично неможливим. Було занадто багато “але” та “проти”, аби вони могли спробувати бути разом. І вчинок Кевін, за котрі досі себе ненавидів, був однією з перешкод. 

Щойно знайома маківка мелькнула перед очима, Кевін відірвався з натоптаного місця та рушив на зустріч Шарлотті. Побачивши його, дівчина скривилася та різко змінила напрямок руху. Все ще сердилася на нього. За що? Навіть не варто було гадати. Бо було так багато сказано не потрібного й зроблено безглуздого, що іноді Кевін сам себе хотів придушити. Звісно, він вчинив так, як вчинив лише зради брала самої дівчини. Однак, надто пізно зрозумів, що ні її, ні його самого такі жертви не врятують від болю. 

— Лотті! — він наздогнав її й вхопив за руку. За що отримав погляд, сповнений гніву та образи. Що ж, він заслужив! 

— Лотті, прошу… — якомога м'якше промовив, практично вимолюючи ще один шанс. — Я лише хочу поговорити, — додав, відпускаючи її руку. 

Шарлотта видихнула й повернувшись до нього обличчям, склала руки на грудях. Дивилася прямісінько у вічі, з викликом. 

— Говори. — промовила сухо. 

Кевін оглянувся довкола, й мить повагавшись, сказав:

— Давай, не тут. Надто людно. 

Йому хотілося так багато їй сказати, так багато пояснити й не просто випросити прощення за найганебніший вчинок, а дати їй зрозуміти, що та ніч насправді означала багато. І досі значить. Що її подарунок, як і сама Лотті, настільки цінні, що це він, Кевін, не гідний того. 

— Або тут, або… — Лотті була налаштована рішуче відшити його. І це відчувалося в кожному, сказаному нею слові. А якщо він запізнився? Що, якщо здохляк зміг закохати Лотті в себе?

— Ти кудись поспішаєш? — ігноруючи те, як переливається аквамарин в очах дівчини, запитав Кевін. Легко з нею не буде, це він і так знав, тому не мав права поступатися після першої ж перешкоди. 

— Тобі яке діло? 

Її слова обурили. Адже раніше, вона таке собі не дозволяла. Могла ображатися, пакостити, але от хамити — ні. Та ймовірно, Кевін і це заслужив. 

— Лотті, якщо питаю, то значить причина є. — стримуючи власну лють, відповів. Бо якщо він зірветься, поговорити щиро та відверто не вийде. 

— Кевіне, чого тобі? От чесно, скажи, чого раптом ти про мене згадав? Набридли всі твої ляльки барбі? 

Капосниця виросла. Надто швидко, а він й не помітив. Чи це його вчинок так на неї вплинув?

— Я хочу поговорити з тобою. Відверто. — говорив, оглядаючись. Довкола було чимало студентів, котрі були тільки раді стати свідками якоїсь драматичної сцени. — Хочу попросити вибачення, зрештою. І віддати тобі подарунок. Але ж не робити нам це тут, Лотті. Дідько, чого ти така вперта? 

Вилаявшись, Кевін провів рукою по волоссю. Знав же, що буде не просто. Але ж яка вона вперта! Неймовірно вперта, мала капосниця. 

— Це я вперта? — обурилася Лотті, — А ти? Ти тоді хто? — вона тикнула пальцем в його плеча. Тричі. Та болю Кевін не відчув, лише дике бажання вхопити дівчину за талію, притягнути до себе й поцілувати. Бо в гніві, Лотті була ще прекрасніша: червоні щоки, вогники в очах та спокусливі вуста. 

— Я винен. Я знаю. — насилу вимовив, видихаючи разом з вуглекислим газом й власні бажання. Поруч з Лотті він не міг довго стримуватися, та поцілунками вони проблеми не вирішать. Він завинив, втратив її довіру й завдав болю, а отже — має знайти шлях до примирення. 

— Теж мені вибачення. — пирскнула Лотті. Оглянулася й помітивши на сходинках будівлі своїх подружок, незадоволено сказала: 

— Гаразд, йдемо до твого авто. Там поговоримо, бо й справді забагато зайвих очей та вух. — сказавши це, Лотті обійшла Кевін та пішла в напрямку його авто, ніби навмисно, виляючи апетитними формами у вузькій сукенці. Одного погляду на ці форми вистачило, аби у Кевіна спалахнуло багаття в грудині і він, підтиснувши вуста та стиснувши кулаки, пішов слідом. Важка буде розмова! Ой важка!

Опинившись в салоні авто, Лотті радісно скрикнула. 

— Що це? 

Кевін саме всівся на місце водія та запнув пасок безпеки, попередньо попросивши Лотті зробити те саме. 

— Твій подарунок, — спокійно відповів. 

— Мій? — гнів в очах дівчини змінився на захват. Адже на задньому сидінні авто було те, про що мала капосниця давно мріяла — гончарний круг, упакований в величезну коробку з червоним бантом. А поруч, лежав букет троянд. Ніжного рожевого кольору. 

— Звісно. Я пропустив твій день народження минулого року, адже… — Кевін зітхнув, розуміючи, що розказувати усе-усе не хочеться, та мусив, — Адже гадав, що нам не варто спілкуватися. Ти поїхала в Європу з хлопцем явно не для того, аби думати про нас. Я не хотів заважати твоєму щастю. 

— Ти… ти… — Лотті насупилася, й з образою в погляді глянула на нього.