Розділ 15.

Шарлотта
Опинившись за дверима Лотті нервово видихнула перш ніж діяти далі. Чомусь здавалося, що Кайл спеціально хотів аби вона вийшла з кімнати та залишила його з Кевіном наодинці. Тільки от для чого? Не вірила вона в те, що це просто так. А ще боялася аби хлопці не зчепилися в бійці. Тож добрих п’ятнадцять хвилин простояла під дверима. Та все дарма. Кевін з Кайлом мовчали. Якби не залишила їх там, то б і не повірила, що вони досі там. Вже й хотіла зазирнути в середину та переконатися чи все в порядку та в цей момент у кишені засигналізував вхідним повідомленням телефон. А потім знов.

Шарлотта, наче ошпарена підскочила та побігла до своєї кімнати. Треба ж було так спалитися! Лише опинившись у своїй кімнаті видихнула й дістала телефон. І не повірила своїм очам. Перше повідомлення було від Кайла. А інше — від Кевіна. Його номер, попри старання, забути не змогла.

Її палець завис над екраном та почав ледь тремтіти. Наче боялась зробити неправильний вибір. Наче від того, чиє повідомлення прочитає першим, визначиться її подальша доля.

Хоча, якщо рахувати по справедливості, то повідомлення Кевіна вона б не мала читати взагалі. Адже увесь цей рік його не було в її житті. Він не дзвонив і не писав. Ба більше, навіть не привітав її з Днем Народження. Хоч вона й чекала. На початках навіть перевіряла телефон гадаючи, що пропустила дзвінок чи повідомлення. А тоді, зрозумівши, що цього не станеться — видалила контакт з телефонної книжки. Скасувала дружбу в соцмережах й продовжувала жити. Хоч і без тієї частини серця, що він розбив.

А тепер, він писав наче нічого не сталося. Чи сталося? В грудях осіла тривога й в останній момент вона, замість відкрити повідомлення Кайла, відкрила повідомлення Кевіна.

“Відпочить, Лотті. Я не чіпатиму його. Принаймні сьогодні.”

З її вуст зірвався нервовий смішок. Отже, знав, що вона там й вирішив заспокоїти? Побажав аби відпочила? Та чи справді побажав? Адже відкрито заявив, що перемир’я з Кайлом лише на цю ніч. Чи попередив?

Лотті губилася в здогадках. І аби заспокоїти себе відкрила повідомлення від того, кого підписала в телефонній книзі “Бойфренд”. Цей запис з’явився не відразу. Але був наче нагадуванням чи мантрою стосовно того, з ким по життю пішла. І от тепер настала його черга дивувати:

“Просто пам’ятай, що я кохаю тебе й зроблю все, аби ти була щаслива. Якщо для цього потрібно витерпіти цю ніч з твоїм колишнім, то я зроблю це”

— Повідомленнями вирішили позмагатись? — хмикнула Лотті розізлившись на саму себе. Точніше, на свою безпечність. Адже була певна, що її не видно й не чути. А виявилось, що виставила себе дурепою перед обома. Адже, судячи з тексту повідомлення, не важко було здогадатись, що й Кайл був в курсі того, що вона караулить під дверима. Тільки от чи правильно він зрозумів її? Адже вона й сама себе не до кінця розуміла.

З важкими думками дівчина попрямувала до ліжка. Думки та тривога так глибоко засіли в голові, що не хотіла навіть прийняти душ. Тож, просто переодівшись в піжаму, лягла в ліжко. І, попри думки, що з великою швидкістю з’являлись в її голові, все ж заснула. Цього разу втома від пережитого дня таки виявилась сильнішою.

Настільки сильною, що чи не вперше за довгий час вона проспала довше, ніж зазвичай. І проснулася тоді, коли всі в будинку насолоджувалися ланчем. Майже всі.

Після того, як Лотті прийняла душ вона попрямувала на пошуки Кайла. Але в гостьовій кімнаті не було ні його, ні Кевіна. Спустившись вниз вона помітила на терасі батьків. Це було їхнє улюблене місце. По-своєму для них особливим. Та їй цього було не зрозуміти. Але й не до цього було зараз. Її більше турбувала відсутність хлопців. Адже Кевін був досі тут. Його авто виднілося з двору.

— Добрий ранок! — привіталася з батьками вийшовши на вулицю.

— Уже день по факту, — буркнув Люк, цілуючи та обіймаючи доньку, — І як ти там виживала в тій Європі з такою любов’ю поспати?

— Це було не просто. Та я змирилася. Навіть навчилася вставати раніше, — всміхнулася пригортаючись до рідних грудей. Лише зараз відчула як скучила і як сильно не вистачало цих обіймів.

— Не вельми помітно…

— Люк, не починай, — заперечила Стела переймаючи естафету міцних обійм з Лотті.

— Я ж нічого такого й не кажу. Просто ніжно натякаю на те, що могла б вже лишитися вдома й нікуди не летіти.

— Тату… Я ж не маленька аби вдома сидіти під твоїм крилом, — обурилася Лотті. Чогось стривожилася, що батько напосяде аби вона залишилась вдома. А вона не хотіла цього. Не була готова.

— І чим тебе так зачепив цей хлопець, що готова за ним летіти на інший бік океану? — запитав батько й Лотті була змушена відвести очі від його пронизливого погляду. Не могла говорити на цю тему відкрито.  Батьки не були тими, з ким можна було розділити усі хвилювання та почуття. Зрештою, батько навряд чи сприйме дорослу Лотті. Для нього вона все ще маленька дівчинка.

— Ти розмовляв з Кайлом? Тому я його знайти не можу? — уникаючи відповіді запитала Лотті, бо ж судячи з батькових слів таки щось відбулось поки вона спала.

— Я сьогодні не маю здоров’я для розмов. Для цього ще буде час. А знайти не можеш, бо довго спала, — всміхнувся люк даючи легенького щигля в кінчик носа.

— Тобто? — погляд Лотті округлився, — Він поїхав без мене? Не вірю!

— Та заспокойся, ніхто нікуди не поїхав. Здається не лише я на славу відсвяткував. А й Кевін з твоїм Кайлом теж. Надто вже набундючені вийшли з кімнати. Тільки мене твоя мама порятувала, а хлопців не було кому рятувати. То я вирішив їх по іншому до тями привести — фізично розім’явшись.