Розділ 7.

Шарлотта
“Пробач…” — знову й знову стукотіло набатом в голові Шарлотти увесь той час, поки вони їхали в авто. Таке просте та коротке слово, а скільки значення! Здавалося б, зазвичай таким словом лікують, вимолюють прощення, визнають помилку. Воно б мало принести полегшення. Та не зараз. Зараз слово, що злетіло з вуст Кевіна, тих самих вуст, що мить тому цілували, ранило. Ранило глибоко та нещадно.

Зронивши слова про те, що це (її перший й найсолодший цілунок) ніколи не повториться, Кевін з легкістю повернувся до керма. Завів мотор та плавно натиснув на педаль газу. Жоден м’яз не здригнувся. А вона? 

Обличчя Шарлотти смикнулося, наче від ляпаса. Відчуваючи, що от-от сльози ринуть з очей вона відвернулася до вікна. Не бажала, аби Кевін бачив, як вона плаче. Не цього разу. Бо цього разу не втішить. Адже причина її сліз — він.

Крізь пелену на очах вона розглядала до болю знайомі краєвиди. Намагалась викинути події останніх пів години з голови. Та оте “Пробач” наче заїжджена пластинка знову й знову крутилися в голові. Здавалося, що й серце почало вистукувати в такт: про-бач, про-бач, про-бач…

Щойно авто зупинилося на рідному подвір’ї, відразу ж вийшла та схопивши торбинку попрямувала до під’їзду. Не чула, щоб мотор знову завівся та сильно на те не звертала увагу. Бажаючи залишитися на самоті швидко набрала пароль на домофоні та почала підійматися на свій поверх сходами.

Нарешті опинившись біля квартири, тремтячими пальцями дістала ключі та відімкнула замок. Не озираючись, наче тікаючи від всього зла світу, увійшла у квартиру та потягла за собою двері. Та закрити не змогла. Щось завадило. Точніше — хтось. Варто було обернутись й Лотті зустрілась з пронизливим поглядом Кевіна.

— Чого тобі? Хіба не поспішав поїхати?! — зрештою промовила, зібравшись з духом. Як-не-як, це був Кевін. Хіба могла мовчати в його присутності? З дитинства, хай би як не сперечались та якою б не була образа, вона все одно говорила з ним. От і зараз, хіба могла промовчати, коли так багато всього хотілося сказати? Гордість стримувала, та все ж…

— Ти казала купити продукти. Ось! — він простягнув руки з пакетами, — Все по списку.

— Це було позавчора. Я планувала вечерю готувати. Зараз вони мені нащо?! — не приховуючи здивування, відповіла. Десь в грудях знову зашкребло. Вона ж то сподівалась інше почути. Хіба не наївна?

— Яка різниця, — недбало кинув, входячи у квартиру, — Приготуєш сьогодні, — додав з кухні.

Шарлотта просто йшла слідом, намагаючись зрозуміти поведінку Кевіна. Це він зараз серйозно, чи просто жартує? І його анітрохи не турбує те, що відбулося в автомобілі? Судячи з тону та поведінки — ні.

— Я не готуватиму вечерю, — зрештою промовила, склавши руки на грудях. Можливо, вони зможуть стримати серце, яке так і рвалося з грудей.

— Знову замовиш фаст-фуд? — запитав Кевін, не відволікаючись від викладання продуктів та розкладання їх по столі та в холодильнику. І звідки така байдужість?

— Ні. Піду на вечірку, — промовила, змушуючи Кевіна таки підвести погляд. Та, певно краще б не робив цього. Бо там вирувала буря. Ба більше, Шарлотта була певна — там злість. І він ще сміє злитися на неї?!

— У тебе завтра заняття. Яка ще вечірка? — процідив, невдоволено підтискаючи губи.

— З нагоди складання іспиту. — сказала роздратовано. Вона хотіла, аби він пішов якнайшвидше, аби могла дати волю почуттям. 

— Таке можна й на вихідних посвяткувати.

— Можливо, та ми вже домовилися. Тож, буде так. Якщо хочеш, продукти можеш забрати. Приготуєш собі на вечерю. Якщо звісно готуватимеш її.

— Передомовишся! — заледве не рикнув Кевін у відповідь, змушуючи Шарлотту здригнутися від несподіванки. 

— Чого це раптом? — запитала, гордо піддерши підборіддя.

— Бо я так кажу. Бо я відповідаю за тебе поки твоїх батьків немає, — затараторив Кевін, залишивши розкладання продуктів. 

Їй хотілося закотити очі та висунути язика. А ще краще — кинути в нього липкою жабою, як це робила в дитинстві, коли він її дражнив. Але ж дитинство пройшло.

— Я не просила тебе про це. Крім того, можеш не турбуватися, зі мною буде Кайл. Тож я буду в безпеці!

— Кайл, значить, — пробубнів Кевін, наче про щось роздумуючи, — Це отой здохляк, що крутився поряд після пар?

— На здохляка навряд чи він схожий. Але так, це той хлопець, що був поряд зі мною.

— І давно Ви знайомі, що ти так йому довіряєш? — нахмурив брови Кевін. Важко було не помітити, що його вилиці стають все гострішими й гострішими.

— Хай тебе це не турбує. Якщо ти завершив свою виховну промову, то можеш йти. Я хочу відпочити та зібратись на вечірку. 

Його присутність змушувала втрачати самоконтроль, яким вона лише вчилася користуватися. 

— Лотті…

— Ні, я не слухатиму тебе! Набридло! Поводишся наче я маленька. Однією рукою тримаєш мою долоню, а іншою відштовхуєш. Я робитиму те, що бажаю. І не запитуватиму куди та з ким іти. 

— Отже, так значить? Гаразд! Хочеш по поганому, буде по поганому, — лишень й відповів Кевін та рушив йти з квартири.