Розділ 2.

 Кевін
Він не очікував зіштовхнутися з нею у своїй ванній. Побачити практично оголеною, в одній його футболці, на босу ногу. Ох же ці ноги! А ці плавні форми, що зовсім раптово перетворили Лотті з підлітка на юну леді. Здуріти можна! І коли вона встигла вирости? 

Чим довше Кевін споглядав на струнку фігурку Лотті, тим сильніше билося серце, і пульсувала жилка на шиї. 

Розпущене довге волосся кольору спілої пшениці, пухкі рожеві вуста та великі перелякані очі, наче той аквамарин, що виблискує та вабить своєю красою… 

Спокуса так і витала в повітрі. 

Зціпивши зуби, Кевін підійняв погляд та глянув Лотті у вічі. Тілом пройшов спазм. Він відчував, що йому поволі зносить дах, і не знав, як зупинити потік власних хтивих думок. Адже навіть в  його найсміливіших фантазіях все було не так бентежно. Блякло й менш захопливо. 

Реальність виявилася куди більш яскравою. Вона збивала з ніг й приземляла. І їй, на диво, хотілося підкоритися. Взяти своє, попри всі табу, й відчути присмак забороненого плоду. Та чи готовий він був до цього? Чи готовий переступити межу і вже завтра відповідати за наслідки? 

А вони, кляті наслідки, неодмінно будуть. Бо Лотті — не одна з його численних подружок, котрих чіпляв у барі чи на дискотеці, на вечірці друзів чи навіть в кафе, де зазвичай пив каву. Та будь-де. Вона не дівчинка на одну ніч чи дві. Не забавка, аби побавитись й забути. Ні! Шарлотта — чиста, справжня, особлива. З такою не розважаються, з такою одружуються, створюють сім'ю, народжують дітей. І він би з радістю все це зробив, а може й більше, якби не одне величезне жирне “але” — Люк Харпер. 

Люк Харпер — любий дядечко, друг його батька, та за сумісництвом батько Шарлотти — надзвичайно велика й потужна загроза. Він той, хто ніколи в житті не дозволить нашкодити Лотті, чи бодай якось скривдити його малу квіточку. Ба більше — він сам скривдить кого захоче, якщо цей хтось злим поглядом гляне на його дитя. І судити його не можна за таке, адже він — батько.

Без сумнівів — найкращий батько. І довгий час Кевін сам хотів, аби у його недолугої біологічної матері щось таки вийшло з Харпером. Тоді б Люк міг стати його татом. Названим, та все ж.

Однак, життя все розклало по своїх місцях. Несподівано для всіх та зокрема самого Кевіна., з'явився його справжній тато. А потім і мачуха. А за нею й два малих карапузи — брат Адам та сестричка Єва. 

Саме тому, нині, споглядаючи на Лотті, Кевін намагався не переступити межу (якби не прагнуло цього власне серце), бо ризикувати їхньою з Харпером дружбою, не міг. Не мав права. Адже надто багато чим завдячував саме Люку — і тим життям, котре нині мав, і наявністю люблячого батька та мачухи поруч, і шанс мати справжню сім'ю та менш травмоване дитинство. Без пафосу, можна було сказати, що, якби не доблесний та чесний Харпер, Кевін би нині не був тим, ким він є. Він би не мав би хорошої роботи, житла, вірних друзів, та люблячої родини. І хто зна чи не потрапив би раптом до притулку. 

Люк Харпер був, є і залишається найкращим другом для Кевіна, його хрещеним, його підтримкою та опорою в житті. І звісно ж, об'єктом для наслідування. Тож зрадити його довіру він не мав права. 

— Так і будеш стояти, чи пропустиш мене? — Лотті й не приховувала, що досі обурена та ображена на нього. І сипала громовицями на його бідну голову. Добре, що хоч не намагалася більше втекти. Ще один марафон він би не витримав. Досить з нього на сьогодні пригод. 

— Забув, що не сам у квартирі. — прохрипів, відступаючи та відводячи погляд. Бо яким би сильним духом він не був і як би не поважав дане Харперу слово, Кевін залишався чоловіком, котрий бачив перед собою звабливу дівчину. До біса звабливу та бажану. І не важливо, чи ця хіть, котра вирувала в його жилах, була початком чогось високого, чи банальним проявом власного егоїзму, бажанням задовольнити природні потреби. Бажанням звабити, підкорити, привласнити. 

— Вибач. І проходь. 

Видихнувши на повні груди, зробив крок у бік, дозволяючи Лотті прослизнути повз з викликом в погляді. Провокує, мала капосниця, та він вище цього і буде дотримуватися встановлених правил. Зрештою, він людина слова і дотримає його. 

— Вибач, за те, що мало не налякав мене до гикавки, чи за те, що зіпсував вечір? — прилетіло у спину, коли Кевін практично зайшов у ванну.

 Дідько! — вилаявся подумки, перекрикуючи голоси власних демонів, що не на жарт розбушувалися саме в цей вечір. Йому навіть довелося стиснути руки в кулаки, аж до хрусту, аби крихти здорового глузду не покидали його. 

— За перше — вибач, а за друге, — гучно видихнув, та зробив глибокий вдих, — а за друге — краще подякуй. 

— Подякувати? — інтонація з якою Лотті вигукнула цю фразу, змусила Кевіна обернутися й глянути на дівча. Аквамарин її очей потемнішав й тепер нагадував каламутні морські хвилі під час шторму. 

— Так. Саме так. — якомога спокійніше та виваженіше прорік, все ще намагаючись не реагувати на провокацію. А те, що це була саме вона, Кевін чітко розумів. Бо Лотті, яку він знав все життя, попри все мала характер. Була відвертою, прямолінійною, іноді й занадто, а ще доволі впертою. І завжди добивалася свого. Чи то проханнями, чи то погрозами. 

— За що? — Лотті змахнула руками. Янгольське обличчя змінила гримаса обурення. В погляді блискавицями блиснув гнів. — За що саме дякувати? — надула губи вона. — За те, що виставив дурепою перед друзями? Чи за те, що не дав можливості дотанцювати з хлопцем, котрий сподобався?

Грудину розпирало від люті. Вона клекотіла, билася об стінки й прагнула на волю. Наче та птаха в неволі.