Розділ 1.

Кевін

Чорний тонований позашляховик на високій швидкості влетів на підземний паркінг багатоповерхівки. Практично пролетів перші кілька вільних місць, мало не зачіпаючи одну з припаркованих легкових авто, що була розташована в крайньому кутку й зробивши різкий поворот, так само поспішно зупинився, залишаючи позаду себе чіткі сліди від шин. Здавалося, ще трохи й вони б загорілися від швидкості, на якій рухалося авто. 

Коли мотор заглухнув, двері авто прочинилися й з нього вийшов молодик. Високий, статний, підтягнутий. Гепнув куском заліза, що притримував рукою й з кривуватою усмішкою на пухких губах, обійшов автомобіль. Відкрив дверцята зі сторони пасажира та простягнув руку. 

— Виходь, — низький голос луною прокотився по напівпорожньому паркінгу й осів гіркотою в грудях. 

Який же він був сердитий. Ні, не так! Розлючений, ображений, скажений. Ще б кілька секунд й розмазав би того здохляка, котрий посмів торкатися її. Обіймав худорлявими руками тонкий стан й лукаво усміхався, шепочучи на вухо казна-що. Хоча, може то й на краще, що він не чув про що була мова. Інакше, точно б не стримав пориву. Прибив би здохляка. 

— Я нікуди з тобою не піду! — мала зараза фиркнула й, склавши руки на грудях, відвернулася. Гордовито задерла підборіддя, наче англійська королева й втупила погляд в стіну перед собою. Як же вона його бісила в цю мить! Ну чому не можна бути більш послушною?

— Виходь, сказав! — гримнув гнівно, махнувши рукою перед її очима. Не хотів брати силою й витягувати з авто, але ж не сидіти їм тут всю ніч. Тим паче, що лише середина весни й в Техасі досі доволі прохолодно. 

— Ти мені не батько, аби командувати. І навіть не брат. — мала бестія знала, чим його спровокувати. І наче вмілий лялькар, тягнула за ниточки, змушуючи діяти  проти власної волі. 

Чи він сам не знав “що” може, а що ні?! Знав, дуже добре знав. Зумів закарбувати у свідомості й вивчити на пам'ять, неначе молитву, котру щодня повторював собі й своїм демонам. Бо він не мав права псувати таке чисте й світле створіння. Попри її жахливий характер та здібності провокатора, Лотті була недоторканною для нього. 

— Я за тебе відповідаю. — знесилено й на тон тихіше промовив, все ще не відводячи погляду від її профілю. Ковзав повільно вниз по силуету, сатаніючи ще більше. І якого біса вона так вирядилася? Невже немає більш закритих суконь? — Я дав слово твоєму батькові.

Згадати про Люка Харпера в цей момент, йому, здавалося єдиним способом витягти мале, дурне, практично голе дівча з машини та доставити в теплу квартиру. Прикро тільки, що ця квартира його. Його! І він гадки не має, як спатиме, знаючи, що вона так близько. Варто руку простягнути й ось вона — мрія. Така ж гарна, ніжна та недосяжна, як і завжди. Наче ті кляті зорі, що ваблять, усміхаючись з небес,  а доторкнутися до себе не дозволяють. Бо один дотик може знищити тебе вмить. 

— Йому дав, а не мені. 

Вона таки дограється. Він же не зі сталі. Не герой, не супермен і зовсім не той, хто дає хорошим дівчаткам шанс на втечу. Якщо спіймав у свою пастку, нізащо не відпустить. Але ж Лотті, вона — інша. Недоступна! 

— Лотті, прошу… — остання спроба знайти порозуміння з бешкетницею, змусила скорчити мармизу. Ні, не від болю, а від спогадів. Спогадів, що лавиною накотилися на нього й грозилися розчавити, зрівняти з землею. 

Але якщо й це не допоможе?! 

Він трусонув головою, підійняв руку та пройшовся пальцями по чорному, короткостриженому волоссю. Вдихнув нічної прохолоди й не отримавши згоди, промовив:

— Сама винна! 

За кілька наступних секунд, мала бешкетниця була взята в полон й притиснута до мужнього тіла. А згодом, закинута на плече, наче мішок з картоплею. Тією самою, котру він обожнював в дитинстві й завзяттям поїдав щоразу. Особливо, якщо вона була приготовлена руками Стелли — мами непосидючої Лотті.

— Неандерталець! — крикнула біля самісінького вуха, мало не оглушивши його. Дриґалася, верещала та дряпала шию нігтиками. Навіть спробувала вкусити, але так й не отримала бажану свободу. — Відпусти! Будь ласка! — тепер її голос звучав жалібно.

Та Кевін не зважав. Впевнено йшов через весь паркінг зі Шарлоттою на плечі, наспівуючи одну з улюблених пісень старої рок-групи. Він не настільки дурний, аби відпустити її й потім виловлювати по всьому місту. Ця шкодниця вміла вдавати ображену, аби добитися свого. Особливо, це діяло на її татка, котрий був готовий заради неї на все. Бо вона ж його донечка. Його квіточка. Його Шарлотта. Якби ж і він міг назвати її своєю. 

— Відпущу, коли опинимося у квартирі. І я буду знати, що ти не втечеш. 

Пройшовши паркінг, вони опинилися біля ліфта. Він вів з паркінгу на перший поверх будинку, а вже звідти були два інші ліфти, до квартир та лофту. Туди, де було його холостяцьке помешкання. І ще жодна дівка туди не ступала. Але ж Лотті не дівка!

Він зітхнув, під вагою проблем та дурнуватості ситуації. 

Шарлотта ж не була важкою, навпаки — маленька та тендітна й заледве досягала йому плеча. Нести її було не важко. Якби не її численні спроби вирватися. Здається, у нього вже вся шия роздряпана. Хлопці засміють. 

— Не довіряєш? — хмикнула вона, помітно заспокоївшись. Чи то змирилася зі своїм становищем, чи то розробляла новий план втечі, Кевін не знав, але вирішив, що маленьке перемир'я і йому не завадить.