Глава 11. Тимур

Я переступив поріг квартири і розгублено подивився вдалину. Незважаючи на те, що сонце давно зайшло, і темрява огорнула вулицю, в приміщенні не горіло світло. Стрілки годинника ледь перетнули позначку дев'ятої — занадто рано, щоб лягати спати, але в той же час Софія вже повинна була повернутися додому. Потужності лампи з коридору вистачало, щоб висвітлити тендітне жіноче тіло, що калачиком згорнулося на дивані. Поруч, на журнальному столику стояв покинутий нею ноутбук. Я швидко роззувся, пройшов до вітальні та, присівши навпочіпки біля дивана, подивився на сплячу дівчину.  Софія буквально стала ототожненням затишку для мене. Я міг повертатися абсолютно в будь-яке місце в цьому світі і називати його домівкою, якщо там на мене чекала вона.

Стало цікаво, що ж дівчина дивилася перед тим, як задрімати, тому я ковзаючим рухом провів по тачпаду ноутбука. Екран спалахнув мерехтливим блакитним, і я тихенько натиснув на пробіл, щоб розблокувати його. Очікував побачити що завгодно — китайський серіал, робочі документи або якусь статтю про вагітність, але ніяк не сайт з орендою житла. 

— Здається, мені все ж доведеться поставити пароль! — збоку долинуло докірливе бурмотання сонної дівчини, яка підловила мене за замахом на її особистий простір.

— Хіба тобі є що приховувати від мене? — перепитав я з хитрою посмішкою і повернувся до Софії, щоб бачити її обличчя. 

— Я ж дівчина, мені завжди є що приховувати, — вона знизала плечима і кокетливо стрельнула в мене очима. Навіть в напівтемряві вони були ніби два великих блакитних озера.

— Ти подивись, — я похитав головою, нахиляючись до її губ, що манили так сильно, — у когось знов грайливий настрій! Невже мені сьогодні щось перепаде?

— Може, спочатку вечеря? — дбайливо запитала дівчина.

— Я хочу почати з десерту! — заявив я категорично. — Вдень навіть не встиг розсмакувати!

Вона тихенько розсміялася, трохи ніяковіючи. А я в черговий раз зловив себе на думці, що сумував по її безтурботному настрою. Тепер починаю розуміти, чому багато чоловіків з мого кола проти того, щоб їхні дружини працювали.

— Тоді навіть не знаю, що тобі запропонувати, — білявка знову посміхнулася, але тривало це недовго. Токсикоз був невблаганний. Він нападав на неї не так часто, але завжди в невідповідні моменти. Софія прошмигнула в туалет, ледь не збивши мене з ніг, а після ні про який секс не могло бути й мови. — Ходім, хоч погодую тебе... — вибачаючись, глянула на мене дівчина, і я притиснув її до себе, цілуючи в маківку.

— Як ти себе почуваєш? Хочеш чогось? — поруч з нею, навіть після важкого робочого дня я був готовий на подвиги, але їй потрібно було зовсім інше. І це підкуповувало.

— Хочу! — коротко пробурмотіла вона, притиснувшись щокою до моїх грудей. — Розкажи, як день пройшов!

— Дай мені кілька хвилин, я переодягнуся і весь твій! — хотів закарбувати лише короткий поцілунок, але як тільки торкнувся її губ, за якими зголоднів не на жарт, не зміг зупинитися. З жадібністю вбирав її м'ятне дихання, а від того з якою пристрастю дівчина почала відповідати, по шиї побігли мурахи. Цей чуттєвий поцілунок тривав недовго. Софія вкусила мене за верхню губу і відразу відштовхнула від себе, відправивши в спальню, де на неприбраному ліжку очікували вільні спортивні штани і футболка, кинуті вранці.. Коли я прийняв душ та повернувся, дівчина все ще метушилася з тарілками біля плити.

— Як в двадцять першому столітті можна жити без мікрохвильовки! — простогнала вона вголос, не помітивши, що я підійшов досить близько і стою буквально за її спиною. — Купувати нічого не треба! — білявка обернулася і, побачивши мене, здогадалася, що я почув її репліку. — Ми ж все одно скоро змінимо квартиру! Та й мені досі прикро, що кавоварка залишилася в Києві! Я закохалася в неї!

— А я гадав, ти кохаєш лише мене! — тихо розсміявся: з нею мені точно не загрожує піти по світу з торбою, навіть якщо зараз взагалі перестану працювати. — Не хвилюйся, Ерік перевезе її на твою квартиру в Києві, без діла не пропаде, — дівчина розгублено підняла на мене очі, ніби зовсім забула, що у неї нерухомість в центрі столиці, в якій ми починали ремонт. Я не надто прискіпливо стежив за процесом, але помічник час від часу звітував про хід робіт. — Чому ти на мене так дивишся? Бригада майже закінчила там…

— Ти досі цим займаєшся? — білявка шумно видихнула, здивовано округливши очі, та й геть забула про вечерю. — А гроші… І взагалі навіщо?

— Навіщо що? — перепитав насмішкувато, іноді її питання вводили мене в ступор. — Завершую те, що почав? Не знаю, — знизав плечима, водночас з тим підтиснувши губи, — звик! 

— Але ж ми тоді посварилися, а ти продовжив цим займатися... — Софія нервово стиснула пальцями рушник, яким діставала гарячу тарілку з духовки, щоб не обпектися. — Я не очікувала!

— Не знаю, які чоловіки у тебе були раніше, і навіть не хочу знати, але я збираюся про тебе піклуватися! Тож звикай бігти зі своїми проблемами прямісінько до мене, домовилися? — білявка загадково посміхнулася, а потім раптом про щось згадала і миттєво зажурилася. — В тебе щось сталося? — не став чекати відповіді на попереднє питання, відчуваючи що за стрімкою зміною настрою приховується щось важливе.

Вона зітхнула, не наважуючись відкрито зізнатися. І я відчув, що втрачаю терпіння. Не люблю, коли вона щось тримає в собі.

— Сідай їсти! — Софія поставила переді мною щось схоже на картопляну запіканку з м'ясом. Я вже встиг вивчити, що більш складні страви вона готує, коли всередині йде війна. Отже, і сьогодні щось вплинуло на її спокій. — Зроблю собі чай і розповім, добре?