Про «монолог» незрозумілою мовою

Наприкінці цього есе хочу нагадати про головну властивість художньої мови – вона мусить мати своє джерело та свого адресата. Без цього будь-яка мова втрачає свій сенс як інструмент спілкування. Отже, виходячи з цієї формули, необхідно також окремо сказати про таке явище, як «чисте мистецтво». Воно характеризується зрозумілістю художньої мови лише для обраного, вузького кола глядачів. Це – мистецтво «в собі», тільки для посвячених, «мистецтво заради мистецтва». Це – своєрідний монолог автора, якому глядач за великим рахунком не потрібен.

Чи має художник право на такий монолог? Безперечно. Адже він – особистість, індивід, єдиний і неповторний зі своїми унікальними думками та ідеями. Чи буде він цікавий хоч комусь у своєму монолозі? Ні. Адже глядач також особистість. Він також має свої права, зокрема право ігнорувати незрозуміле.

Але, це все ж таки крайнощі. У реальному випадку майже завжди йдеться лише про широту цього самого «вузького кола посвячених», яким адресовано художній вислів. Часто твір залишається незрозумілим для середнього глядача, малопідготовленого для сприйняття складної мови та недосвідченого у хитрих вишукуваннях мистецтва. Тобто, питання ставиться так – маси чи еліта? Кожен автор обирає свого адресата для твору та відповідну мову спілкування, визначає широту цільової аудиторії.

«Потрібно зображати загальну сутність краси, а не оригінальничати так, щоб твори обов'язково відрізнялися від усього створеного раніше», Іван Єфремов, «Лезо бритви».

Чи можна взагалі вважати за спілкування «чисте мистецтво» у формі монологу? Думаю, що ні. Адже монолог – це мистецьке послання, скероване у глибину авторського Его або у космічний простір – тобто кудись далеко, у нікуди. В ньому відсутній певний адресат, який має приймати це послання. Цільова аудиторія дорівнює нулю. В цьому випадку художня наповненість самого послання втрачає сенс та вагу. Спілкування не відбувається, а воно є головною метою Мистецтва.

Також очевидно, що малярський твір має бути самодостатнім у своїй зображувальній частині, таким, що не вимагає жодних спеціальних додаткових коментарів до зображення. Адже навіть підпис із назвою роботи з його мінімальним текстом є лише бажаним, але не обов'язковим атрибутом малярського твору.

Художня робота має бути зрозумілою без жодних підписів та назв. Навіть більше, кожен глядач має власне право домислити назву картини на свій смак і сприйняття. Думаю, що найціннішою варто вважати таку художню роботу, яка викликає у певної кількості глядачів більше різноманітних версій сприйняття – за вірогідною назвою та трактуванням смислу.

Однак при врахуванні всього вищесказаного, у живописі для посилення естетичного ефекту можливе застосування додаткового супроводу картин у вигляді літературних доповнень, інсталяцій, інших картин чи музики.

На цьому й завершу власні міркування про художні мови живопису. Сподіваюсь, що уважний читач мого есе стане більш досвідченим глядачем у художній галереї, подивиться на картини більш прискіпливим оком, зрозуміє щось нове для себе та отримає більше задоволення від такого свідомого споглядання творів живопису.