Пікассо та Далі

«Я зображаю світ не таким, яким його бачу, а таким, яким його мислю», – сказав Пабло Пікассо. Мені здається, що самого цього висловлювання вже достатньо для визначення формули художньої мови Пікассо, бо в ньому немає навіть наміру досягти зовнішньої відповідності зображення на картині та натури. Схожість до натури? Навіщо? Не цікаво. Нехай інші художники турбуються про схожість. Адже схожість дає нам уявлення лише про зовнішню сторону натури. Зовнішнє менш важливе, коли йдеться про сутність. Ось сутність Пікассо і писав на своїх полотнах, звісно так, як він її мислив. Внутрішнє – ось мета!

Кубізм ігнорує звичне уявлення про форму предметів. Гітара та яблуко дуже просто можуть бути прямокутними. Люди також. Прагнення до різкого руйнування форми – віяння бурхливого століття. Тут геометризація форми – це гротеск, відхід від пошуків художнього еквівалента реальності, спроба виявлення внутрішньої сутності персонажів і предметів. Кубізм Пікассо пережив дві стадії, аналітичну та синтетичну, у кожній вирішуючи свої завдання.

В плані вивчення художньої мови Пікассо в чергове задамо собі те саме питання – навіщо він застосував такий спосіб зображення? Для реалізації власної митецької свободи? Мабуть, що так. На розуміння якого глядача він розраховував та чи розраховував взагалі? Ось тут, на мою думку, свобода автора вже межує з тим рівнем, де майже втрачається зв’язок художника з глядачем. Майже… Глядач погано розуміє таку руйнацію форми, це я скоріше про себе. Може, вся «сіль» такого способу і полягає у цьому «майже»?

Як відповідь на всі ці питання можу описати лише власні враження. Особисто мені таке викривлення форми здається певним перебільшенням. Не моє. Але ж мушу визнати, що такий спосіб зображення є точно добре пізнаваним та дуже виразним, унікальним. Може, це я не готовий сприймати Пікассо? Тож не поспішатиму з категоричними висновками.

Пабло Пікассо. Авіньйонські дівиці.

Сюрреаліст Сальвадор Далі у створенні власної художньої мови пішов ще далі. Навряд чи можна сказати, що його стиль пізнаваним робить мазок або колорит, розмір картини чи композиція. Скоріше, на першому місці тут стоять самі образи. Про викривлення форми предметів тут навіть не йдеться, як про головний елемент мови живопису. Хоча таке і є на картинах Далі. Тут йдеться вже про таке викривлення самого смислу зображення, яке начебто вивертає цей смисл навиворіт. Для чого? Знову ж таки, для показу сутності явища чи предмета, як його розуміє автор.

Мова Далі формується із незвичайного показу звичайних предметів. Незвичайність полягає у складному, часто нереальному поєднанні звичайних предметів, у виборі ракурсів показу, у наданні незвичних форм. «М'який» годинник, жираф, що горить, голова з підпірками для повік тощо. Далі пише свої «оксюморони», нібито ігноруючи закони фізики, вільно поводиться із загальноприйнятою логікою. А точніше, маючи власну логіку. Сенс ставиться вище за умовності звичного сприйняття. Епатаж – ось один із відповідних термінів для опису прийомів Далі. І все ж таки, ця мова цілком зрозуміла у 20-му столітті.

Те, що я у літературі називаю абсурдом, Далі у малярстві називав оксюморонами. Тобто, це художні суперечливі образи чи поєднання образів. Хто ж іще міг годинник намалювати м’яким? Та й навіщо? Відповідь є – для підкреслення плинності часу. Вдалий пізнаваний образ. Я б навіть сказав, що унікальний. Таке міг зробити тільки Далі.

Сальвадор Далі. Постійність пам’яті.

Знову ж таки опишу моє власне сприйняття творчості Далі. Воно не однозначне. Тобто одні картини Далі мені просто не подобаються, я вважаю їх перебільшено «зашифрованими», епатажними, не глибокими. І таких, на мій погляд, переважна більшість. Спірно? Так, розумію.

Але є серед тисяч творів автора лише декілька картин, які змушують мене замислено дивитися на них довго, ще і ще. Змушують захоплюватись глибиною митецького задуму та подумки вклонятися автору за велич Ідеї. Саме так, не перебільшую. «Христос сан Хуана де ля Крус», «Розп'яття. Гіперкубічне тіло», «Мадонна Порт-Льігате» – саме такі роботи Далі. В кого ж іще Розп’яття може літати над землею? Божественно літати! Тільки в нього… вклоняюсь.

Метафізика? Так, це саме вона, це її зображення. Або особлива логіка майстра-художника? Так, це вона і є.

Чи добре я розумію мову цих картин? От тепер вже однозначно – так!