Типові художні мови живопису та умови їх формування

А тепер пропоную перейти від загальних міркувань до конкретики, від формулювань «для всіх» до реальних прізвищ авторів та стилів, від широкого визначення художньої мови до вузького розгляду малярської мови окремих художників. Безумовно, в живописі існує безліч художніх мов, як окремих, так і об'єднаних у стильові напрями та історичні течії, школи тощо. Кожна з них характерна для свого часу та епохи, географії та верств населення. Тут ми можемо розглянути лише деякі з найбільш типових та відомих художніх мов. Тож пропоную свій перелік прикладів, які надаю у порядку, близькому до історії їх виникнення та розвитку малярського мистецтва. Але саме в історію виникнення цих стилів заглиблюватися не буду, а зверну на них увагу лише для визначення художніх особливостей та характерних ознак. Порядок буде такий:

1. Наскельні малюнки печерних людей.

2. Давньоєгипетське мистецтво.

3. Давньоруський іконопис.

4. Японський та китайський живопис.

5. Імпресіонізм. Ван Гог та Матісс.

6. Пікассо та Далі.

Що історично важливіше для розвитку мистецтва, особистість автора чи суспільні відносини? Що буде найпершим по значущості, талант митця чи побутові обставини? Матеріал чи думка? За яких умов певний стиль мистецтва виникає та розвивається? З якою метою художник бере до рук пензлі чи інший інструмент?

Слід зазначити, що основною функціональною сутністю кожної художньої мови живопису є її підпорядкованість певній меті, певного застосування конкретним автором у конкретних умовах. І ці умови є об’єктивними, бо вони існували у реальному суспільстві за реальних історичних обставин. Хоча автор малярського твору, як правило, особисто оперує пензлем, фарбою або іншим інструментом, все ж таки ці об'єктивні умови навіть більшою мірою формують властивості його художньої мови, ніж особистість автора та його бажання самовиразитися. Адже живопис завжди був плодом культури своєї історичної епохи, починаючи, очевидно, із наскельного. З нього й почну.

Печерні малюнки

Для того, щоб зрозуміти сенс процесу малювання, треба поставити одне дуже просте питання. Навіщо людина взагалі почала малювати? З суто естетичної потреби, бо хотіла прикрасити стіни печери для гарного інтер’єру? Думаю, що ні. Печерна людина витрачала сили та час на зображення оленів аж ніяк не для чистого естетичного задоволення. Сенс зображення був більш прагматичний. З погляду печерного художника його малюнки були просто необхідні для забезпечення вдалого полювання, бо були важливою частиною мисливського ритуалу. І сприймати їх мали одноплемінники, які «думали» так само як автор. Художник та спостерігачі його твору знаходились в одній печері та добре розуміли один одного.

Наскельні малюнки з печери Тассілін Аджер у південно-східній частині Алжиру.

Звідси й витікали властивості первісної художньої малярської мови – ритуальна прагматичність, максимальна спрощеність композиції (до схематичності), мінімум кольорів. Інформативність наскельного малюнку полягала не у колориті, а в іншому. Чи могла печерна людина, яка жила багато тисяч років тому, одягнена в шкури, ускладнювати своє завдання пошуком різноманітних фарб? Однак, при всій наївній примітивності, наскельні малюнки зазвичай зберігають достатню кількість анатомічних подробиць у зображенні тварин. Зрозуміло, адже полювати треба було на цілком конкретний вид і підвид тварин. Вони пізнавані. І розташування персонажів у сцені-схемі полювання теж цілком інформативне. Всі ці характеристики наскельних малюнків випливають з їхнього функціонального призначення у стародавньому мисливському обряді.

Через цей приклад варто підкреслити таку властивість будь-якого мистецького зображення – акцентовано виділяти те, що автор вважає за важливе, та ігнорувати або зменшувати те, що його уваги не заслуговує. Художник на стіні печери виділяв ті деталі, які допоможуть вполювати тварину. Цю мистецьку філософію можна, звичайно, вважати примітивною з сучасного погляду. Але одноплемінники, сподіваюсь, добре розуміли свого печерного маестро – все було цілком практично. А ми сьогодні малюємо хіба не так?

Давньоєгипетське мистецтво

Давньоєгипетське образотворче мистецтво характерне тим, що більша його частина виконана в камені у вигляді барельєфів, а не фарбами по площині. Це зумовило лаконізм і монументальність творів, яким притаманний мінімум деталізації через застосовуваний матеріал і великі розміри. Хоча відомі й твори давньоєгипетського мистецтва, які виконані фарбами на папірусі. Та все ж можливо виділити дві характерні ознаки цього образотворчого мистецтва. По-перше, особливо характерним для давньоєгипетського мистецтва є спосіб показу частин фігури людини та богів з різних ракурсів одночасно, коли голова і ноги були зображені в профіль (збоку), а тулуб у фас (спереду). Це, очевидно, відповідало давньоєгипетському розумінню краси, і було доцільним для свого часу.

Тот та Анубіс зважують серце покійного, сцена з Книги мертвих папірусу Ані.

Другою характерною особливістю давньоєгипетського мистецтва є зображення фараонів і богів у значно збільшених розмірах відносно до простих персонажів. Це підкреслювало їхню велич, нагадувало про божественність фараонів, закликало до покори.