Частина 2. Художні мови живопису

Моє мистецтвознавство. Есе.

Ця публікація має на меті визначення закономірностей створення малярських творів та їх сприйняття в цілісному розумінні художньої мови живопису – все з моєї суб’єктивної авторської точки зору, в жанрі есе. Хочу запропонувати читачу обміркувати розв’язання двосторонньої задачі. Тобто визначити, якою художньою мовою автор полотна має писати – з однієї сторони. Та як ці полотна має сприймати глядач – з іншої.

Визначення та властивості

Спочатку дам власне визначення головного у цьому есе поняття. Художньою мовою живопису слід вважати комплекс мистецьких малярських засобів та прийомів у єдності їх застосування автором та сприйняття глядачем. Ці засоби та прийоми роблять твір характерно пізнаваним для даного автора, напряму чи стилю, а також однозначно зрозумілим під час розгляду твору. А тепер поясню моє бачення більш детально.

Розгляд теми почну з первісних питань. Що таке мова взагалі? Яке завдання вона виконує? Які має загальні властивості?

Ми знаємо, що мова – це засіб спілкування та комунікації між суб’єктами з використанням знаків. Знаки можуть бути звуковими або візуальними. Основною функцією будь-якої мови є передача певної інформації між двома суб'єктами діалогу, від того, що передає до того, що приймає, за допомогою умовних знаків та символів.

Отже, найголовнішою властивістю мови має бути її зрозумілість для обох сторін цього діалогу. Це правило повною мірою є обов'язковим для художньої мови у мистецтві також. «Шифри та коди» художньої мови обмежують коло «посвячених», роблять мову менш зрозумілою, а в разі надто великої «зашифрованості» повністю перетворюють твір на авторський монолог та автономне мудрування.

Певні якості художньої мови можуть бути властиві як окремому автору, його стилю в цілому, так і групі художників, формації в мистецтві, школі, тематичному чи стильовому напрямку, а також історичному часу та цілій епосі тощо.

Художню малярську мову, як елемент мистецтва та людської культури необхідно розглядати в її історичному розвитку. Мова живопису розвивалася у часі разом з розвитком цивілізації. Досягнення живопису відбивали у собі розвиток загальнолюдської культури, відповідали рівню знань про природу, розвитку наук оптики та геометрії.

А чи варто взагалі вивчати художню мову як окремий елемент мистецтва? Чи доцільно витрачати на це час? Адже можна просто роздивлятися полотна у галереях та не розмірковувати про додаткові складнощі. На мій погляд, варто. Ключем до застосування терміну малярської мови є розуміння основного закону мистецтва. Йдеться про гармонійну єдність ідеї та художніх засобів її вираження.

Основним сенсом вивчення художньої мови є подолання тієї проблеми у створенні малярського твору, коли виникає ефект розпаду, розкладання начебто цілісного зображення на окремі частини, що не стикуються. Втрачається цілісність сприйняття. Через незнання чи неврахування мовних закономірностей можливе, начебто випадання деяких елементів зображення із загального цілого, суперечність частин. При цьому кожен з елементів може бути написаний, загалом, правильно і бездоганно, але не в контексті тієї мови, що застосована автором.

 «Зображення не є повторенням предмета. У живопису зображення є перекладом живого, об'ємного, рухомого, змінного кольору на мову нерухомих плям і ліній, отже, строго кажучи, на мову плоских плям і двомірних ліній. А будь-який переклад є тлумаченням. Кожен спосіб (тип) тлумачення передбачає і свою колірну мову», – писав з питання, що розглядаємо, художник-мистецтвознавець М.М. Волков у своїй теоретичній роботі «Колір у живописі».

Чи завжди у мистецтві те, що зображує художник, має стовідсотково у прямому сенсі відповідати тому, що буде намальовано на полотні? Натура та її зображення… Це об’єкт та «дзеркало»? Чи це «переклад» мовою художника? Яка вона, ця мова? Чи може наше «дзеркало» мати невеличку «кривизну»? Чи, може, зображення це копія оригіналу? Тоді, наскільки вона має бути точною? Чи не буде пряме копіювання нудним? Чи зможе пряме копіювання передати авторську емоцію? Питань багато – відповімо поступово…

Який допустимий чи необхідний ступінь відповідності натури та зображення, подібності портрета та оригіналу? Неповнота подібності закладена у самій природі. Завдання образотворчого мистецтва – передача інформації про натуру в тому обсязі та вигляді, який відповідає задуму автора та його розумінню істинності. Досягається це певним (обмеженим) набором образотворчих засобів, які у комплексі й складають художню мову живопису. При цьому навіть найбільш обмежений набір образотворчих засобів має забезпечити відчуття правдивості малярської розповіді. Графіка і без напівтіней має створювати враження об'ємності предметів, а монохромний гризайль не має сприйматися як опис «сірого» світу.

Ефект правдивості та повноти зображення досягається тим, що глядач налаштовується на розуміння конкретної мови, усвідомлює систему її умовностей, допусків та обмежень. Адже сьогодні глядача цікавить не фотографічна тотожність зображення, а емоційна думка художника про натуру та сюжет. Цікавить не копіювання, а усвідомлене відображення. При цьому автор може написати годинник таким, «що тече», гітару прямокутною, квадрат чорним. І якщо глядач побачив у картині правду життя та глибину сенсу, захопився точністю та майстерністю застосування образотворчих засобів, то мети досягнуто. Діалог відбувся.