Характер портретованого

Чи достатньо для хорошого портрета лише досягнення зовнішньої схожості? Звичайно, що ні. Зовнішня подібність дає лише впізнавання людини як такої. Якщо на портреті немає характеру, він стає нудним і нецікавим. Нудна людина – нудний портрет – немає мистецтва як найвищої форми інтелектуальної діяльності. «Протокольний» портрет нецікавий для розглядання. Зображення типу «як на паспорті» не є мистецтвом. Чи цього ми хотіли досягти? Ні, ми хотіли створити високохудожній образ, який не залишить глядача байдужим, передасть певну емоцію. Повз справжній високохудожній портрет неможливо пройти без уваги, ледь сковзнувши поглядом по полотну. Людина на портреті нібито намагається заговорити з глядачем, стиха щось промовляє до нього, ставить німе питання. І глядач має на це питання відповісти, хоча б уважним поглядом.

Тож за якими елементами портрета ми дізнаємося про характер зображеної людини? По вухах, носі чи губах? Тут питання набагато складніше. Ось у цьому випадку вже набагато доречніше говорити саме про мистецтво портретиста-художника. Впевнений, що весь характер людини за достатнього вміння можна відобразити в очах.

Дуже хочу висловити тут мою спірну думку про очі портретованого. Вона така – якщо на портреті умовно або безпосередньо закрити все обличчя, крім очей, то глядач все одно має відчути характер портретованої людини. Бо в очах – все… всесвіт…

Тобто, звичайно, про людину на портреті можуть докладно розповісти й атрибути обстановки навколо неї – антураж, супутні предмети (щось у руках, одяг, крісло, стіл, елементи фону, меблі в кімнаті). Про лікаря професійно розповість його білий халат, про художника – пензлі та мольберт, про музиканта – його інструмент, про столяра – рубанок тощо.

Проте, що більше антуражу в портреті, то менше в ньому мистецтва. Бо з супутніми предметами простіше описати характер та рід діяльності портретованого, а без них складніше. Адже мистецтво часто лежить саме в площині складного, тонкого і важко відтворюваного. «Предметна» розповідь про людину через атрибутику має бути лаконічна, але ємна. Це суто моя суб'єктивна думка. Вищим «пілотажем» портрета вважаю таке зображення, де присутній лише мінімум антуражу та іншої супутньої інформації. Але очі на портреті «світяться» енергією та емоцією. І все про цю людину ясно. Це і є мистецтво, впевнений.

Багато чого про людину говорить його поза, міміка, жест. Експресивність чи спокій, добродушність чи агресивність, розсіяність чи зосередженість? Це все може виражатися через позу, міміку та жест. Але все ж таки весь характер «розташований» саме в його очах! Якщо в очах людини на портреті є її характер – це мистецтво, мету другого рівня майстерності досягнуто. Чи достатньо цього? Перейдемо до третього рівня.

Художник-автор пише власний портрет у чужому вигляді

А де ж на портреті сам художник-автор? А все там – в очах портретованого. Придивимося уважніше. Ось він, Ілля Рєпін – в очах Модеста Мусоргського, Лева Толстого та Наталії Нордман. Ось він, Валентин Сєров в очах і позі Дівчинки з персиками. Сальвадор Далі у своїй Галі, багаторазово.

Михайло Врубель в очах Царівни-лебедя – оце вже очі так очі! Я щоразу довго дивлюся у ці очі на картині – врубелівські очі, бо вони з тією самою глибиною погляду переносяться до ікони Богоматері з Кирилівської церкви Києва. Дивні глибокі очі, чарівні очі – вони на мою думку займають половину портрета. Принаймні моє враження саме таке. І це правильне мистецьке рішення автора. Правильне? Ні, геніальне.

Великий майстер-художник не сховається за кучерями, одягом, бантиками портретованого… Не може та й не хоче. Це саме він дивиться на нас із портрета, хоча спочатку ми бачимо там іншу людину. Художник-автор завжди пише свій власний портрет в іншому вигляді. Ви так не думаєте? А я впевнений.

Його бачення світу, особистість і характер втілюються у зображенні, в укладанні мазка та його формі, колориті та композиції, виборі елементів антуражу. Весь портрет «говорить» художньою мовою свого автора. Автор «розмовляє» зі своїм портретованим та з глядачем.

І от якщо з портрета Павла Третьякова на вас дивиться сам Ілля Юхимович Рєпін, і ви це чітко відчуваєте – третій рівень майстерності досягнутий. Рєпін його досяг. Вітаємо та захоплюємося! А як у Вас, колеги?