Від бачення деталей до узагальнення та навпаки

Але це для глядача, який вже бачить кінцевий результат роботи. Але ж художнику потрібно зробити зворотну роботу – від спостереження до зображення. Він повинен ці елементи зовнішності саме окремо побачити та усвідомити для точного узагальненого відтворення. Художник повинен «виліпити» форму обличчя з урахуванням освітлення згідно з обраним ракурсом, усю фігуру в обраній позі та з правильною антропометрією, зобразити одяг та предмети зі знанням їхньої текстури. Це великі труднощі, що потребують уважності, спостережливості, знання анатомії, практичних навичок малювання.

Деталі портрета мають бути максимально точними у зображенні. Тут потрібно пам'ятати, що навіть маленькі неточності та спотворення можуть сильно впливати на пізнаваність портрета. Спробуйте змістити положення очей на портреті в будь-який бік хоча б на пару міліметрів, і вже змінюється ефект. На пізнаваність впливає навіть малюнок вушної раковини. Цей елемент, начебто, мало помітний. Ми його рідко уважно розглядаємо на людині, і нам важко його описати при відведенні погляду. А намалюйте не так – і все, людина не та.

Тож чому так виходить? Відповідь на це питання є у властивостях зору людини. А саме, ми дивимося очима, а бачимо мозком. Тобто, аналіз портрета іде в першу чергу через підсвідомість, за секунду. І лише потім ми бачимо деталі зображення свідомо. Спочатку ми людину на портреті впізнаємо загалом, а вже потім роздивляємося окремі деталі зовнішності. Підсвідомість глядача «працює» швидко, бо це і є інстинкт, вона «бачить» та ідентифікує всі дрібні та великі деталі зображення разом, видаючи у мозок вже узагальнений результат впізнавання. А свідомість вже потім «дозволяє» глядачеві спокійно смакувати деталі – одяг, зачіску, аксесуари, гру світлотіні, кольори тощо.

Нагадаю, художник на відміну від глядача робить цю процедуру у зворотному напрямку. Він має побачити всі дрібні та незначні на перший погляд деталі та точно їх відтворити на зображенні, не втрачаючи загальних співвідношень.

Емоційність чи фотографічна точність?

Часто при перегляді детективних фільмів доводилося дивуватися, як детективи спритно складають фоторобот за словесним портретом. А потім ще й відшукують когось за цим фотороботом. Ось уже завдання не з легких. Пробував – важко. Не виходить так хвацько, як у кіно. Ми часто не можемо детально описати словами зовнішність навіть рідної людини. Начебто бачимо її щоденно, але згадати та описати словами певні риси добре знайомого обличчя нам важко.

Якщо ми візьмемося описувати людську зовнішність словами, використовуючи метод словесного портрета, то ця процедура займе кілька хвилин (при гарній пам'яті оповідача). При цьому оповідач, швидше за все, забуде деякі елементи, залишить щось поза увагою, не надасть чомусь значення. А на звичайній фотографії всі елементи будуть відображені точно на своїх місцях, будуть у наявності відповідно до ракурсу зйомки. Безпристрасний об'єктив не забуде нічого. Не забуде, але залишиться при цьому все ж таки безпристрасним. Пристрасть та емоції – властивість людини-автора, а не технічного устрою.

Живописець своїм пензлем може, на відміну від фотографа, підвищувати виразність своєї роботи шляхом внесення у портрет власних авторських акцентів – узагальнення чи затінювання елементів, на яких хоче увагу глядача знизити; посиленої деталізації або висвітлення елементів, на яких хоче увагу загострити; внесення інших усвідомлених авторських викривлень згідно із задумом. Пензель може успішно передавати емоцію автора.

То що ж нам важливіше у портреті, точна фотографічна відповідність натурі чи емоційна передача настрою? Відповідь така – у кожному випадку важливі свої акценти.