27 Розділ

     Нічне повітря виявилося холоднішим, ніж Лоліта очікувала. Щойно вони вибігли з будівлі через запасний вихід, шум пострілів і крики оперативників залишилися десь позаду, приглушені товстими бетонними стінами офісу. Над парковкою миготіли синьо-червоні вогні поліцейських машин, а сильний вітер розганяв по асфальту пил і дрібне сміття. Тадеуш завів її за бетонну перегородку біля сходів аварійного виходу й лише тоді нарешті дозволив собі зупинитися. Обоє важко дихали. Дівчина сперлася плечем об холодну стіну, намагаючись трохи прийти до тями. Руки ще трохи тремтіли після пережитого, а серце билося так сильно, ніби вона досі намагалася втекти від Такаші. Розірвана біла сорочка прилипла до тіла від поту, на щоці застигла тонка смужка крові, а розтріпане волосся падало на очі через пориви вітру. Слідчий кілька секунд мовчки дивився на неї. І чим довше дивився, тим важче йому ставало приховувати емоції. Перед ним стояла не холодна й упевнена людина, якою вона намагалася здаватися весь цей час. Перед ним стояла жінкв, яка п’ять років жила в страху. Вона нервово відвела погляд.
- Що? - Зніяковівши, спитала Лоліта. Детектив глибоко вдихнув.
-  Ти могла загинути там.
Її губи злегка здригнулися.
- Але ж не загинула.
- Це не смішно.
Він сказав це різкіше, ніж хотів. Дівчина опустила очі. Кілька секунд між ними стояла лише напружена тиша, наповнена далеким виттям сирен і шумом нічного вітру. Потім вона тихо сказала:
- Тепер, ти, мабуть, ненавидиш мене.
Тадеуш здивовано насупився.
- За що?
Вона нервово всміхнулася, хоча в очах не було й натяку на веселощі.
- Я брехала тобі із самого початку. Прикидалася кимось іншим. Використовувала чуже ім’я. Навіть… - Лоліта затнулася. - Навіть не сказала тобі, хто я насправді.
Слідчий мовчки дивився на неї. Дівчина мовчки сильніше стиснула пальці, ніби збираючись із силами.
- ... - не моє справжнє ім’я.
Вітер різко шарпнув її волосся.
- Тоді як тебе звати насправді? - Спитав детектив. Вона довго мовчала. Надто довго. Немов самі ці слова були чимось небезпечним. Наче, вимовивши їх уголос, вона остаточно перестане ховатися.
- Лоліта.
Її голос прозвучав майже пошепки.
- Мене звати Лоліта.
Тадеуш повторив це ім’я тихо й обережно, ніби боявся його зламати.
- Лоліта…
Лоліта заплющила очі на секунду. Дівчина не чула свого справжнього імені так давно, що тепер воно пролунало якось незвично. Слідчий поволі підійшов ближче.
- Чому ти мені одразу цього не сказала?
Вона гірко всміхнулася.
- Бо я боялася.
- Мене?
- Усіх.
Її голос став тихішим.
- Якщо люди дізнавалися правду, усе завжди закінчувалося погано.
Детектив дивився на неї так уважно, що їй стало важко витримувати цей погляд.
- А тепер? - Запитав він. Лоліта нерішуче підняла очі.
- Тепер ти теж знаєш.
Вітер знову різко пронісся парковкою. На мить між ними запала тиша. А потім дівчина раптом мовила:
- Чому ти взагалі повернувся за мною?
Тадеуш здивовано насупив брови.
- Що?
- Ти міг просто дочекатися оперативників. Міг не ризикувати собою. Після всього, що дізнався…
Вона відвела погляд.
- Після всієї моєї брехні.
Його серце боляче стиснулося. Він зробив ще один крок ближче. Тепер між ними майже не залишилося відстані.
- Дурна.
Лоліта здивовано підняла на нього очі. Чоловік обережно торкнувся її щоки, уникаючи порізу. Його пальці були теплими.
- Невже ти досі не зрозуміла?
Дівчина завмерла. У погляді слідчого більше не було сумнівів. Лише почуття, які він уже не міг приховувати.
- Я думав, що ти хлопець. - Сказав детектив із нервовою усмішкою. - І це мене лякало значно більше, ніж правда зараз.
Вона мимоволі видала короткий нервовий смішок. Але в наступну секунду Тадеуш несподівано став дуже серйозним. Вітер сильно шарпнув його пальто.
- Коли я побачив тебе там… - Його голос став тихішим. - Я думав, що вже запізнився.
Лоліта дивилася на нього, не в змозі відвести погляд.

- Тадеуш…
Слідчий повільно нахилився ближче.
- Я кохаю тебе.
Її серце пропустило удар. Вітер різко пронісся між ними, розвіваючи темне волосся Лоліти. А тоді детектив поцілував її різко й емоційно, так, немов стримував це надто довго. Його рука обережно торкалася її обличчя, а дівчина завмерла лише на першу секунду, після чого мимоволі подалася йому назустріч. Сирени, крики, шум нічного міста - усе навколо ніби враз стихло. Залишилися лише холодний вітер, прискорене серцебиття і тепло його губ. Коли чоловік неспішно відсторонився, їхні лоби майже торкалися одне одного. Тільки тоді Тадеуш тихо видихнув, зазираючи їй у вічі:
- Моя Лоліто.