Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 9 травня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 9 травня.

    День у коледжі тягнувся повільно й виснажливо. Я майже не слухала лекцію, механічно роблячи якісь нотатки у зошиті лише для вигляду. Думки постійно поверталися до Міси, до Такаші, й до того чоловіка в коридорі компанії, якого я бачила вчора. Ті самі очі. Той самий погляд. Спершу я намагалася переконати себе, що помилилася. Минуло аж цілих п’ять років. Я змінилася. Він не міг упізнати мене так просто. Але внутрішнє відчуття тривоги нікуди не зникало. Я сиділа, підперши голову рукою, коли телефон раптом коротко завібрував. Повідомлення. Я машинально глянула на екран. Писала Міса Амане. Я здивовано насупилася. Після всього, що сталося останнім часом, вона взагалі нічого не писала мені. Я рішуче відкрила чат. "Будь ласка, приїдь." Кілька секунд я просто дивилася на текст. А потім прийшло друге повідомлення. "Мені страшно." У грудях щось неприємно стиснулося. Третє повідомлення надійшло майже одразу. "Я, здається, вляпалась у щось серйозне." Далі послідувала адреса. І коли я побачила її, то по моїй спині миттєво пробіг холод. Та сама компанія Kurakawa Holdings. Пальці мимоволі стиснули телефон сильніше. Ні. Ні, це вже не могло бути збігом. Я різко підвелася зі стільця.
- Ей, ти куди? - Здивовано кинув один із хлопців позаду.
- Треба вийти.
Я навіть не озирнулася, коли викладач окликнув мене. Серце билося занадто швидко. У голові одна за одною почали спливати думки.
"Це пастка." "А якщо ні?"
"А раптом Такаші й справді там?" "А що як, Міса в небезпеці?" Я рвучко відчинила двері аудиторії та швидко пішла коридором. Телефон у руках знову завібрував. "Будь ласка, швидше." Я завмерла посеред сходів. Чорт. Усе всередині кричало мені не їхати. Особливо ж після того, що сталося тоді зі мною в школі. Після побиття. Після насмішок. Після того, як Міса дивилася на мене зверхньо разом із іншими дівчатами. Я досі пам’ятала її сміх, слова і погляд. І водночас… Я дуже добре пам’ятала Такаші. В мої голові досі спливали картини, як він дивився на мою маму. Я до сих пір не могла забути мамину кров і той самий ніж. І саме тому я не могла просто так проігнорувати це повідомлення. Бо якщо він справді дістався до Міси… Вона могла померти. Я швидко вийшла з корпусу й майже бігом попрямувала до парковки. Мій чорний мотоцикл як завжди стояв біля огорожі. Я поспіхом вдягла шолом, а потім несподівано завмерла на секунду. Ні. Так не піде. Їхати туди самій було надто небезпечно. Тому я швидко дістала телефон і знайшла номер Тадеуша Осаки. Детектив відповів майже одразу.
- Алло?
- Це я.
- Шьоджі?
Його голос одразу став уважнішим.
- Щось сталося?
Я нервово озирнулася навколо.
- Моя дівчина написала мені.
- Твоя дівчина?
- Вона просить мене приїхати до тієї компанії.
На кілька секунд запала цілковита тиша.
- Що саме вона написала?
- Каже, що вона в небезпеці.
- І ти їй віриш?
Я заплющила очі.
- Не знаю.
- Тоді не їдь.
- Я не можу.
- Чому?
Я нервово стиснула щелепу.
- Бо якщо там той маніяк, то він може її вбити.
Тадеуш довго мовчав. Я вже навчилася впізнавати ці його паузи. У такі моменти він думав над ситуацією та прораховував ксі можливі варіанти.
- Ти бачила його в компанії? Чому ти одразу не розповіла мені про те, кого саме підозрюєш у вбивствах? - Тихо запитав слідчий.
- Я... Не знаю, чи це точно він.
- "Не знаю" мене не влаштовує. Ти повинна розповідати про все що знаєш або підозрюєш слідству. Інакше діла не буде.
- Я не впевнена, але… ця людина виглядала дуже дивною. До того ж, я так і не дізналася його ім'я.
Повітря вмить стало важким.
- Чорт. - Видихнув детектив. Я сперлася рукою об мотоцикл.
- Я знаю, що це може бути пастка.
- Тоді тим більше не їдь.
- А якщо вона справді там?
Тадеуш нічого не відповів одразу. Тож я скористалася цим і додала вже тихіше:
- Я не хочу, щоб через мене померла одна людина.
Знову запала довга й важка мовчанка. Потім слідчий заговорив уже зовсім іншим тоном - холодним та серйозним.

- Добре. Тоді слухай уважно.
- Я слухаю.
- Ти не заходиш туди сама без зв’язку зі мною.
- Гаразд.
- Я підніму оперативників і відправлю людей до району компанії.
- Тадеуш...
- Ні, дай договорити.
Його голос став жорсткішим.
- Якщо щось здасться тобі підозрілим - одразу ж виходиш.
Я мовчки кивнула, хоча він не міг цього бачити.
- І ще одне. - Докинув детектив. - Не геройствуй.
Я нервово всміхнулася.
- Це звучить іронічно.
- Я серйозно.
У його голосі було щось дивне, тепле й ніби особисте. Від цього всередині мені стало трохи неспокійно.
- Я буду стежити за вами. - Продовжив Тадеуш. - Ми одразу втрутимося, якщо щось піде не так.
- Добре.
- І …
Я завмерла.
- Що?
Кілька секунд він мовчав. А тоді тихо сказав:
- Будь обережний.
У грудях щось неприємно стиснулося. Я швидко відвела погляд убік.
- Постараюся.
Після цього дзвінок завершився. Я ще кілька секунд стояла нерухомо, стискаючи телефон у руці. У голові все одно крутилася одна й та сама думка. "Не їдь." Але я вже знала, що все одно поїду. Навіть попри те, що частина мене досі ненавидить Місу. Попри те, що вона колись була однією з тих, хто колись знущався з мене. Попри те, що я зовсім не довіряла їй. Бо якщо там справді перебуває Такаші… Я не можу залишити її саму. Я завела мотоцикл. Двигун загуркотів у вечірньому повітрі. І вже за кілька секунд я мчала дорогою назустріч тому, чого боялася всі ці п’ять років.

                                             ***

    Я заглушила двигун мотоцикла й ще кілька секунд сиділа нерухомо, стискаючи кермо в рукавичках. Переді мною височіла темна будівля офісу, і від одного лише її вигляду всередині наростало важке й липке відчуття тривоги. Верхні поверхи майже не світилися, і тільки деінде горіли холодні лампи, а скляний фасад відбивав нічне місто так, немов це місце було порожнім. У навушнику раптрм почувся голос Тадеуша - спокійний, але дуже напружений, що було явно помітно.
- Ми тебе бачимо. Двоє людей біля північного входу, ще троє на парковці. Якщо щось станеться, ми зайдемо всередину за кілька секунд.
Я стрімко зняла шолом і пригладила коротке чорне волосся.
- Звучить дуже оптимістично.
- Шьоджі, я серйозно. Якщо відчуєш, що щось не так - виходь одразу.
Я коротко усміхнулася, хоча всередині було вжк зовсім не до сміху.
- Ти ж сам казав, що нам потрібні докази.
На тому кінці запала коротка тиша.
- Так. Але мені зовсім не подобається ця ситуація.
Його голос став тихішим.
- І мені не подобається, що ти зараз підеш туди сам.
Я відвела погляд на двері офісу.
- Я не зовсім сам.
- Це не те саме, і ти це прекрасно знаєш.
У грудях щось неприємно стиснулося. Я не хотіла зараз думати про те, чому мене так зачіпає його хвилювання.
- Я скоро повернуся. - Тихо сказала я. Тадеуш важко видихнув.
- Просто будь обережний.
Після цього зв’язок затих, а я нарешті злізла з мотоцикла. Усередині піджака відчувався холод металу розкладного ножа, а в кишені лежав перцевий балончик. Цього було катастрофічно мало, проте я все одно змусила себе рушити вперед. Автоматичні двері беззвучно відчинилися. Усередині мене зустріла неприродна тиша. Хол виявився величезним але майже повністю порожнім. Приглушене світло ламп залишало довгі тіні на підлозі, а кондиціонери тихо гуділи під стелею. Від цього місця віяло чимось холодним і неживим, ніби будівля давно спорожніла, але все одно продовжувала вдавати з себе нормальний офіс. Я поволі пішла вперед, уважно вдивляючись у темряву коридорів.
- Міса? - Мій голос луною пронісся по холу. І тоді я побачила її. Моя дівчина стояла біля ліфта, спершись плечем об стіну, і виглядала надто спокійною для людини, яка нібито просила про допомогу. На ній була світла блузка, коротка спідниця й дорогий піджак. Кучеряве волосся лежало ідеальними хвилями, ніби вона щойно вийшла з фотосесії, а не з пастки маніяка. Я різко зупинилася.
- Міса…
Амане ліниво перевела на мене погляд.
- Привіт.
У животі миттєво похололо.
- Ти… в порядку?
- А що зі мною мало статися?
Її голос прозвучав рівно й навіть трохи насмішкувато. Я відчула, як усередині починає наростати паніка.
- Ти писала, що тобі загрожує небезпека.
Міса злегка всміхнулася.
- Ну… певною мірою це правда.
Я напружилася ще сильніше.
- Де він?
Дівчина вказала пальцем кудись мені за спину.
- Тут.
У цей момент я почула позаду себе чиїсь кроки. Вони були неспішні та спокійні. Усе всередині ніби обірвалося. Я різко обернулася, і чоловік, який вийшов із темного коридору, змусив мене завмерти на місці. Спершу я не могла повірити власним очам. Він справді змінився за ці роки: інша зачіска, дорожчий одяг, старше обличчя, більш стримані рухи. Але очі залишилися тими самими, холодними, хворими, маніакальними. Перед очима на мить спалахнула ніч п’ятирічної давності: кров на підлозі, мамин крик та ніж у його руці. У мене враз перехопило дихання.
- Такаші… - Майже беззвучно прошепотіла я. Вбивця усміхнувся так, немов почув для себе щось приємне.
- Нарешті ти впізнала мене.
Я машинально відступила назад.
- Це неможливо…
- Чому ж? - Такаші повільно наблизився. - Я ж обіцяв, що знайду тебе.
Мене почало трясти. Я перевела погляд на Місу.
- Ти знала?
Міса схрестила руки на грудях і холодно подивилася на мене.
- Раніше - ні. Тепер знаю достатньо.
- Міса, послухай...
- Ні, це ти послухай мене. - Різко перебила мене вона. - Увесь цей час ти брехала мені просто в обличчя. Думаєш, я мала спокійно це проковтнути?