Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 8 травня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 8 травня.

    Коледж сьогодні здавався мені особливо шумним. У коридорах було повно людей, хтось голосно сміявся, хтось поспіхом обговорював дедлайни, а біля автоматів із кавою вже з самого ранку стояли цілі натовпи студентів. Зазвичай мене це не дратувало. Але сьогодні у цьому постійному русі було щось заспокійливе. Поки всі були зайняті своїм життям, ніхто не придивлявся до мене надто уважно. Тепер я почувалася інакше. Напруга не відпускала мене ще з учорашнього вечора. Після розмови з Тадеушем та поїздки до офісу компанії я не могла позбутися дивного відчуття, що щось от-от має піти не так. Я йшла коридором до аудиторії, машинально поправляючи рукав піджака, коли раптом помітила знайому постать біля великих вікон. Міса Амане. Вона стояла разом із двома дівчатами зі свого факультету й щось переглядала в телефоні. Її мідно-русяве кучеряве волосся красиво блищало у світлі ламп, а сама дівчина виглядала так, ніби щойно зійшла з реклами дорогого одягу. Колись мене це дратувало. Зараз… я вже не знала. Я мимоволі сповільнила крок. Після нашої сварки ми майже не спілкувалися. І хоча я переконувала себе, що зараз маю важливіші проблеми, насправді ця напруга між нами не виходила з голови. Можливо, через почуття провини. А можливо, через те, що останнім часом я почала помічати в Місі щось інше. Не лише красиву й хитру дівчину, яка любить увагу, а людину, яка справді може образитися. І тепер ця образа явно ставала дедалі сильнішою. Я підійшла ближче.
- Міса...
Амане підняла очі. Наші погляди зустрілися лише на секунду, а  потім Міса спокійно повернулася до телефону, ніби мене тут взагалі не існувало. У грудях щось неприємно стиснулося.
- Міса. - Повторила я вже тихіше.
Одна з її подруг швидко перевела погляд із мене на неї.
- Ем… ми, мабуть, підемо. - Пробурмотіла вона.
- Ага. - Одразу ж підтримала її інша.
За кілька секунд вони вже відійшли трохи далі, явно не бажаючи опинятися посеред чужої сварки. Моя дівчина залишилася стояти біля вікна сама. І все одно не дивилася на мене.
- Ти серйозно мене ігноруєш?
- А ти помітив? - Холодно відповіла Амане. Я тихо видихнула.
- Можемо нормально поговорити?
- Про що саме?
- Про нас.
Міса нарешті підняла погляд, і я одразу зрозуміла: вона досі злиться.
- О, тепер ти згадав про "нас?"
- Міса…
- Ні, справді, це так мило.
Її голос став різкішим.
- Учора ти навіть не зміг знайти для мене часу, зате сьогодні раптом захотів зі мною поговорити.
Я озирнулася навколо. Кілька студентів уже починали зацікавлено коситися у наш бік. Просто чудово.
- Давай не тут.
- А чому? Бо хтось побачить?
- Я не це мав на увазі.
- Тоді що?
Дівчина сердито схрестила руки на грудях. Сьогодні вона виглядала особливо гарно. Світлий светр, коротка темна спідниця і легкий макіяж, який виразно підкреслював її великі каро-зелені очі. Чомусь саме це зараз дратувало мене ще сильніше. Бо Міса виглядала надто спокійною для людини, яка кілька хвилин тому повністю мене ігнорувала.
- Я був зайнятий.
- Детективом?
Я ледь помітно напружилася.
- Так.
Дівчина іронічно засміялася.
- Боже, ти реально говориш тільки про це останнім часом.
- Бо це важливо.
- А я ні?
Я втомлено провела рукою по волоссю.
- Не починай знову.
- А чому ні?
Вона зробила крок ближче.
- Може, мені просто цікаво, що такого особливого в цьому розслідуванні.
Я мовчала. І це була помилка. Бо Амане одразу примружилася.
- Ти навіть зараз щось від мене приховуєш.
- Я не можу розповідати тобі все.
- Звісно.
Міса усміхнулася, але ця усмішка була неприємною.
- Ти взагалі нічого не можеш розповідати.
Я відчула, як усередині повільно починає накопичуватися напруга.
- Чого ти хочеш?
- Правди.
Це слово прозвучало надто різко. Я завмерла лише на секунду, однак моя дівчина встигла це помітити. Її погляд одразу став уважнішим.
- Бачиш? - Зауважила вона. - Знову.
- Що "знову?"
- Оцей вираз обличчя.
Амане дивилася на мене так уважно, наче намагалася прочитати мої думки.

- Іноді мені здається, що я взагалі тебе не знаю.
У мене пересохло в горлі й на мить стало страшно. Здавалося б, Міса зараз і справді щось зрозуміє.
- Ти перебільшуєш.
- А може, ні?
Між нами повисла коротка тиша. Потім дівчина раптово відступила назад.
- Знаєш що? Неважливо.
- Міса...
- Ні. Якщо тобі так подобається твоє розслідування - чудово. Займайся ним і далі.
Вона знову демонстративно взяла телефон до рук, наче для неї я вже перестала існувати. І чомусь це вдарило болючіше, ніж я очікувала.
- Ти поводишся як мала дитина.
Міса одразу підняла очі.
- А ти поводишся як брехун.
У грудях неприємно похололо. Кілька секунд ми просто дивилися одна на одну. Точніше… це Амане дивилася на хлопця, якого бачила перед собою, і навіть не здогадувалася, наскільки ж вона права.
- Добре. - Врешті тихо погодилася я. - Якщо тобі потрібен час - гаразд.
- Мені не потрібен час.
Її голос став холодним, майже крижаним.
- Мені потрібна нормальна людина, яка не ставитиме мене на останнє місце.
Після цих слів дівчина просто розвернулася й пішла геть. А я залишилася стояти посеред коридору, дивлячись їй услід. Дивне відчуття порожнечі поволі заповнювало мене зсередини. Місо Амане, чому ж ти така складна?