Запис із щоденника Такаші Ямамото. 5 травня.

Запис із щоденника Такаші Ямамото. 5 травня.

    Сьогодні офіс здавався мені особливо шумним.
Телефони дзвонили без зупину, працівники снували коридорами зі стосами документів, а в переговорних кімнатах одна за одною проходили зустрічі. Крізь панорамні вікна виднілося вечірнє місто. Через світло яскравих ламп в офісі все навколо виглядало дуже стерильним. Я сидів у своєму кабінеті на дев’ятому поверсі й переглядав фінансові звіти, які потрібно було підправити перед перевіркою. Частина цифр не повинна була потрапити в офіційні документи, тому зараз я займався саме тим, чим і більшість часу в цій компанії - прибирав чужі сліди. Кумедно. Люди вважають, що великі компанії тримаються на геніальних керівниках чи складних схемах. Насправді вони тримаються на людях, які вчасно змушують зникати непотрібну інформацію. Я спокійно перегорнув сторінку й зробив один ковток кави. На столі поруч лежала флешка з копіями видалених файлів. Один із керівників попросив мене "вирішити проблему" ще кілька днів тому. Проблема полягала в тому, що одна з працівниць почала збирати докази незаконного продажу персональних даних клієнтів. Тепер проблема зникла разом із працівницею. Я ледь помітно всміхнувся. У двері постукали.
- Заходьте.
До кабінету зазирнула молода секретарка.
- Перепрошую, Такаші-сан, до нас прийшов студент-журналіст. Він хоче поставити кілька питань про компанію для матеріалу.
- І?
- Відділ піару попросив когось із керівників коротко провести його офісом.
Я втомлено зітхнув.
- Зараз не найкращий момент.
- Вони сказали, що це ненадовго.
Кілька секунд я мовчав, а потім закрив папку.
- Добре. Нехай зачекає в холі.
- Так.
Вона пішла, а я ще кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись на власне відображення в темному екрані ноутбука. Щось мене напружувало. Я не любив журналістів. Вони надто часто лізуть туди, куди не потрібно. Я підвівся, поправив рукави сорочки та вийшов у коридор. У холі виявилося доволі людно. Працівники проходили повз зі стаканчиками кави, хтось нервово говорив телефоном, а хтось сміявся біля ліфта. І тоді я побачив його. Хлопець стояв трохи осторонь біля панорамного вікна, тримаючи в руках блокнот. Чорний діловий піджак, темна краватка й коротке чорне волосся. Він був високий та мускулистий. Спершу я навіть не зрозумів, чому не можу відвести від нього погляд. А потім цей юнак трохи повернув голову, і щось всередині мене різко стиснулося. Блакитні очі, такі холодні й знайомі. Я завмер посеред коридору. Ні. Це неможливо. Журналіст тим часом щось записав у блокнот і спокійно оглянув приміщення. Його рухи виглядали стриманими та обережними. І чим довше я дивився, тим сильніше відчував це дивне і майже хворобливе відчуття впізнавання. Лоліта Хаясе, це ж ти, так? Моя свідомість одразу відкинула цю думку. Ні. Минуло занадто багато років. До того ж, це хлопець. Я примружився. Але ці риси обличчя… Цей погляд… Навіть те, як він трохи напружував плечі, коли навколо було забагато людей. Усе нагадувало мені про неї. Я відчув, як у грудях починає наростати знайоме хвилювання. Ні. Це точно не випадковість. Я рішуче рушив уперед.
- Ви журналіст? - Спокійно запитав я. Юнак підняв очі. На секунду наші погляди зустрілися. Я ледь не здригнувся. Там було щось дуже знайоме. Щось із тієї ночі.
- Так. - Відповів журналіст трохи хрипким голосом. - Я ..., студент факультету журналістики.
Голос видався низький і водночас ніби… неприродний. Моє серце почало битися швидше.
- Ось як. - Тихо зауважив я. Хлопець дивився на мене абсолютно спокійно. Не впізнав. Це було очевидно. І саме це переконало мене ще сильніше. Якби це справді була вона - вона б боялася. Тільки от… Вона була дитиною тоді.
Відтоді минуло цілих п’ять років. Люди змінюються. Я відчув, як по спині проходить холод.
- Вас щось турбує? - Спитав юнак.
Я всміхнувся.
- Ні. Просто ви здалися мені знайомим.
Його пальці ледь помітно стиснули блокнот. Це був страх. Дуже короткий. Але я його встиг вловити. І в той момент усе стало на свої місця. Це Лоліта Хаясе. Я був майже впевнений. Усередині раптом стало на диво легко. Після всіх цих років і тривалих пошуків вона сама прийшла до мене. Я ще трохи поговорив із нею, спеціально ставлячи звичайні запитання й уважно спостерігаючи за реакцією. Вона трималася добре. Навіть занадто добре. Але я бачив напругу в її очах. Потім донька Сакури нарешті попрощалася й пішла до виходу. Я не зупинив її, а натомість обережно рушив слідом. Я намагався не привертати зайвої уваги. Коли Лоліта вийшла із будівлі, я залишився трохи позаду, спостерігаючи через скляні двері. Саме тоді я й побачив темну та непримітну машину. Моя дівчинка швидко сіла всередину. Водій повернув голову. Я завмер, бо впізнав у ньому того самого детектива - Тадеуша Осаку. Моє обличчя одразу ж втратило усмішку. Кілька секунд я просто стояв нерухомо, дивлячись, як машина рушає з місця. У голові вже починали складатися шматки мозаїки. Я напружено видихнув.

- Отже… це справді ти.
Від цієї думки всередині мене з’явилося майже хворобливе захоплення, але разом із ним прийшло й дещо інше. Це все небезпечно. Якщо вона співпрацює з поліцією, значить, усе зайшло надто далеко. І якщо детектив уже близько… У мене проблеми. Я повернувся до будівлі повільніше, ніж зазвичай. Я думав. Тепер діяти потрібно було дуже швидко. Тому я дістав телефон і відкрив систему внутрішнього доступу компанії. Тут знайшлося достатньо інструментів, щоб знайти майже будь-яку людину. Особливо якщо ця людина необережно залишила свої дані під час "журналістського запиту." Я почав пошук. Контакти, соцмережі, коледж, знайомі та друзі. І коли на екрані з’явилося фото знайомої рудуватої дівчини поруч із нею, я переможно усміхнувся. Міса Амане. Її однокласниця в минулому, а тепер успішний претендент на телеведучу. Мені завжди подобалася її зверхня усмішка. Ну звісно. Тепер усе стане значно простіше.