Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 5 травня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 5 травня.

    Сьогоднішній день із самого ранку здавався нереально важким. Повітря навколо наче стало густішим, а думки постійно невгамовно гуділи в голові. Після розмови з Тадеушем я вже не могла нормально зосередитися ні на чому іншому. Компанія, розслідування й ризик - усе це крутилося перед очима без кінця. Я сиділа на ліжку в гуртожитку, сперши лікті на коліна, і дивилася в підлогу. На столі лежав мій блокнот із нотатками, а поруч телефон, який я вже кілька хвилин крутила в руках. Якщо чесно, то мені було страшно. Я ненавиділа визнавати це навіть перед собою, але після всього, що сталося п’ять років тому, будь-які розмови про Такаші, вбивства чи переслідування знову повертали мене в ту ніч. Інколи мені здавалося, що я досі чую мамин крик. Екран телефона раптом засвітився. Міса Амане. Я завмерла на секунду, а тоді все ж відповіла.
- Привіт. - Привіталася я, намагаючись говорити спокійно.
- О, нарешті. - Її голос пролунав трохи ображено і водночас грайливо. - Я вже подумала, що ти вирішив мене ігнорувати.
Я мимоволі всміхнулася.
- Не перебільшуй.
- Я ніколи не перебільшую.
Це була брехня, і ми обидві це знали. Я відкинулася назад на ліжко, дивлячись прямо в стелю.
- Щось сталося?
- Взагалі-то так. - Сказала Міса. - Я сумую.
- Ми ж бачилися кілька днів тому.
- І що? Для мене це вже багато.
Я тихо видихнула. Моя однокласниця завжди була такою. Вона любила увагу настільки сильно, ніби без неї просто не могла дихати. Їй подобалося, коли її добивалися, коли навколо неї крутилися, коли вона відчувала себе чи ненайважливішою людиною в суспільстві. Іноді це дратувало. А іноді… було навіть мило.
- Я хочу тебе побачити сьогодні. - Мовила дівчина раптом. - Ходімо разом кудись.
- Сьогодні?
- Так. Я навіть уже придумала куди.
У її голосі з’явилося пожвавлення.
- Є один новий ресторан біля центру, а потім можемо піти гуляти або в бар або ще кудись. Може, взагалі поїдемо дивитися нічне місто.
Я прикрила очі. Чорт. Чому саме сьогодні?
- Міса…
Вона одразу замовкла.
- Що?
Я сіла рівніше.
- Я не зможу сьогодні.
Кілька секунд у слухавці було тихо.
- Чому?
- У мене справи.
- Які ще справи?
Її голос уже став холоднішим. Я вагалася лише одну секунду.
- Я допомагаю в одному розслідуванні.
- Що?
- Детективу Тадеушу Осака. Ми… працюємо над однією справою.
Спершу запанувала довга й неприємна мовчанка. А потім Міса тихо засміялася, але в цьому сміху не було нічого веселого.
- Ти зараз серйозно?
- Міса...
- Ні, зачекай. Тобто ти відмовляєшся від зустрічі зі мною через якесь дурнувате розслідування?
Я роздратовано потерла перенісся.
- Це не дурнувате розслідування.
- Ага, звісно. І що ж там такого важливого? Ти що, раптом захотів погратися в героя?
- Це дуже серйозна справа.
- А я, значить, ні?
Я втомлено заплющила очі.
- Я не це мав на увазі.
- Тоді що?
Усередині вже починало наростати знайоме виснаження. Я знала цей тон Амане. Коли моя дівчина відчувала себе непотрібною або ображеною, то починала тиснути сильніше, поки не отримувала те, чого хотіла.
- Послухай. - Сказала я спокійніше. - Це справді важливо. Я не можу зараз усе кинути.
- А мене можеш?
Я мовчала.
- Ого. - Іронічно охнула вона. - Ти навіть не заперечуєш.
- Не починай.
- Ні, це ти не починай.
Я почула, як Міса різко видихнула.
- Ти останнім часом взагалі дивний. Постійно десь пропадаєш, щось приховуєш, а тепер ще й якийсь детектив.
Від слова "детектив" мені стало трохи не по собі.
- Це ненадовго.
- Знаєш що? - Перебила мене дівчина. - Мені вже байдуже.
Я насупилася. Коли вона казала, що їй байдуже, це майже завжди означало протилежне.
- Не драматизуй і не роздувай з мухи слона.
- Я драматизую? - Її голос став вищим і майже істеричним. - Серйозно?
Я втомлено сперлася лобом об руку.
- Міса…
- Ні, тепер ти послухай мене.
Зараз Міса говорила швидше й емоційніше.
- Я кличу тебе провести час разом, а ти навіть не намагаєшся знайти спосіб. Ти просто обираєш щось інше. Оце і все.

- Це не "щось інше."
- Для мене це саме так і виглядає.
Я відчула, як в мене вже починає боліти голова.
- Я не хочу сваритися.
- А я хочу? - Різко відрубала дівчина. - Але ти, схоже, вже вирішив, що для тебе важливіше.
Знову ця неприємна тиша. Я подивилася у вікно на сіре небо і раптом відчула дивну тривогу. Наче щось почало поволі змінюватися, але я ще не могла зрозуміти, що саме.
- Добре. - Нарешті сказала вона. - Роби що хочеш.
- Міса...
Проте Амане вже скинула виклик. Я ще кілька секунд сиділа нерухомо, просто дивлячись на екран телефону. А тоді нерішуче опустила руку. На душі залишився дивний осад. Здавалося б, це була не просто сварка, а щось значно більше. Я важко видихнула і відклала телефон убік, намагаючись переконати себе, що потім усе владнається. Вона заспокоїться. Зрештою, це ж просто емоції. Амане завжди була такою. Ох, якби ж я тільки знала, чим для мене обернеться ця відмова.

                                             ***

    Машина стояла на іншому боці вулиці, трохи далі від головного входу до офісу компанії. Надворі вже починало сутеніти, і скляна будівля навпроти світилася холодними білими вогнями. Величезні панорамні вікна відбивали вечірнє місто, через що офіс здавався ще більшим та недосяжнішим. Я сиділа на передньому сидінні, дивлячись на нього крізь лобове скло, і відчувала, як напруга повільно стягує все тіло. Мені не подобалося це місце навіть здалеку. У повітрі було щось неправильне. Можливо, це просто мій страх. А можливо - пам’ять, яка щоразу починала кричати всередині мене, коли справа хоч трохи наближалася до Такаші. Тадеуш сидів поруч за кермом і щось переглядав у телефоні. Світло екрана ковзало по його обличчю, підкреслюючи втому під очима.
- Ти вже хвилин десять дивишся на будівлю так, ніби хочеш її підірвати. - Сказав він раптом.
Я ледь усміхнулася.
- Думаєш, це було б поганою ідеєю?
Слідчий відклав телефон та глянув на мене.
- Нервуєш?
- А як ти думаєш?
- Хай там як, але ти погано це приховуєш.
Я фиркнула і схрестила руки на грудях. На мені був темний діловий одяг: чорний піджак, сорочка й краватка. Волосся я спеціально трохи зачесала назад, щоб ще більше нагадувати хлопця. Навіть голос сьогодні намагалася робити нижчим, ніж зазвичай. Я звикла до цього образу настільки сильно, що іноді сама забувала, як звучить мій справжній голос. Детектив кілька секунд мовчки дивився на мене. І я помітила цей погляд. Надто уважний. Надто довгий.
- Що? - Одразу спитала я. Він одразу ніби прокинувся від думок.
- Нічого.
- Брешеш.
Тадеуш по-філософськи усміхнувся.
- Просто думаю, що ти занадто молодий для всього цього.
У грудях щось неприємно стиснулося від слова "молодий."
- Ти теж не старий.
- Я хоча б офіційно маю право лізти в небезпечні справи.
- А я неофіційно.
Чоловік коротко засміявся. Цей сміх прозвучав несподівано тепло і дуже… життєво. Наче поруч зі мною він хоча б ненадовго переставав бути втомленим слідчим, який часто не спить ночами. Я відвела погляд до вікна.
- Ще можна все скасувати. - Зауважив детектив через кілька секунд. - Якщо ти передумав.
- Не передумав.
- Точно?
Я повернулася до нього.
- Ти вже вдруге це питаєш.
- Бо мені не подобається втягувати тебе в таке.
- Але ти все одно втягнув.
Тадеуш зітхнув.
- Так.
На кілька секунд між нами запала тиша. Я дивилася на офіс, а сама думала зовсім не про нього. Поруч із Тадеушем мені останнім часом ставало… дивно спокійно. І це лякало. Бо спокій у моєму житті зазвичай закінчувався дуже погано.
- Отже, - сказала я, щоб відволіктися. - Який у нас наразі план?
Слідчий враз став значно серйознішим.
- Ти заходиш як студент журналістики, який хоче зробити матеріал про компанію. Я вже перевірив: вони люблять публічність, тому навряд чи одразу тебе виженуть.
- А якщо виженуть?
- Тоді просто підеш.
- І це весь геніальний план великого детектива?
- Не смійся, я працював над ним всю ніч.
Я не стримала тихий сміх. Детектив теж усміхнувся, але потім його погляд знову став уважним.
- Слухай мене дуже уважно.
Його голос став нижчим.
- Якщо помітиш хоч щось дивне - одразу виходь. Не геройствуй.
- Звучить лицемірно від людини, яка сама постійно геройствує.
- Я серйозно.
Я помітила, як він трохи напружився.
- Я не хочу, щоб тебе поранили.
У мене на мить перехопило подих. Тадеуш сказав це так щиро, що я навіть не одразу знайшла відповідь.
- Тадеуш…
- Що?
- Ти занадто хвилюєшся.
Слідчий мовчки дивився на мене кілька секунд. А тоді тихо погодився:
- Можливо.
Я відчула, як усередині стало дуже тепло, і це одразу змусило мене насторожитися. Ні. Не зараз. Я швидко відвела погляд.
- Якщо чесно. - Зізналася я. - Мені страшно.
На мій подив, детектив не засміявся і не почав говорити щось банальне, а просто відповів:
- Я знаю.
Чомусь саме це й заспокоїло мене найбільше. Я сперлася потилицею об сидіння й на секунду прикрила очі.