19 Розділ

    Ранок у Токіо видався сірим і трохи прохолодним. Небо затягнуло хмарами ще з ночі, а між високими будинками повільно повз туман, ніби місто досі не прокинулося остаточно. У гуртожитку стояла повна тиша. Більшість студентів або ще спали після вихідних, або поспішали на ранкові заняття. Лоліта сиділа на підвіконні у своїй кімнаті, підтягнувши одне коліно до грудей. На ній уже був звичний одяг: чорні штани, сорочка і тонкий чорний светр поверх неї. Коротке чорне волосся ще залишалося трохи вологим після душу, а в руках дівчина тримала чашку дешевої розчинної кави. Вона майже не спала. Після всього, що Акіра розповіла їй учора, думки в голові крутилися без зупину. Компанія. Вбивства. Жінки. Збіги, яких ставало надто багато. І Такаші. Від одного лише спогаду про це ім’я всередині все стискалося. Несподівано на столі завібрував телефон. Лоліта здригнулася і швидко перевела погляд на екран. Детектив Тадеуш Осака. На мить дівчина завмерла, а потім все ж відповіла:
- Алло?
На тому кінці кілька секунд було тихо, наче чоловік підбирав слова.
- Я часом не розбудив тебе?
Його голос прозвучав трохи нижче, ніж зазвичай, ще сонно і втомлено.
- Ні. - Відповіла вона. - Я вже не сплю.
- Добре.
На мить запанувала коротка тиша. Лоліта почула, як він тихо видихнув.
- У мене виникли проблеми. - Мовив Тадеуш. Дівчина одразу ж насторожилася.
- Що сталося?
- Мені заборонили вести розслідування.
Вона мовчала кілька секунд, все ще не вірячи почутому.
- Що?
- Офіційно я більше не повинен лізти в цю справу.
Лоліта поволі опустила чашку на підвіконня.
- Через компанію?
- Так.
Його голос став жорсткішим.
- І це тільки підтверджує те, що ми рухаємося в правильному напрямку. Дівчина замислено провела рукою по волоссю.
- Але якщо тобі прямо наказали не втручатися…
- Я не збираюся зупинятися.
Тадеуш сказав це настільки спокійно, що вона одразу зрозуміла: рішення вже прийняте. За вікном проїхала машина, і кілька секунд вони просто мовчали. Згодом Тадеуш тихіше додав:
- Мені потрібна твоя допомога.
Лоліта злегка насупилася.
- Яка саме?
- Я хочу, щоб ти проник у їхній офіс.
Дівчина мало не засміялася від несподіванки.
- Що?
- Під приводом журналістського інтересу. Ти студент журналістики, тож це не виглядатиме дивно.
- Детективе…
- Послухай мене.
Його голос враз став серйознішим.
- Я більше не можу діяти відкрито, бо за мною тепер стежитимуть. А за тобою - ні.
Вона підвелася з підвіконня і почала неспішно ходити кімнатою.
- Ти взагалі розумієш, наскільки це небезпечно?
- Так.
- Ні, не розумієш! - Її голос мимоволі став різкішим. - Якщо ця компанія й справді пов’язана з убивствами...
- Саме тому мені потрібен хтось, кому я можу довіряти.
Лоліта різко замовкла. Ці слова вдарили несподівано сильно. На тому кінці теж настала тиша. Слідчий сидів у себе вдома за кухонним столом, тримаючи телефон біля вуха. Перед ним давно охолола кава, а за вікном поволі оживало місто. На секунду детектив заплющив очі. Чомусь йому дуже легко було уявити ... зараз. Темний діловий одяг. Спокійний погляд холодних блакитних очей. Коротке чорне волосся, яке трохи спадає на обличчя, і ця дивна стриманість, за якою постійно ховається щось набагато глибше. Тадеуш і сам не помітив, як почав думати про нього занадто часто. Про його голос. Про усмішку, яка з’являлася рідко, але завжди виглядала щиро. Про те, як він уважно дивився на речі так, ніби помічав те, що пропускають інші. Від цих думок у грудях ставало на диво тепло. І це лякало. Чоловік різко розплющив очі та провів рукою по обличчю. Образи продовжували роїтися у нього в голові. "Що за маячня…" Слідчий нервово стиснув щелепу. Ні. Це просто через втому або постійний стрес. Він просто захоплюється його розумом, ось і все. Бо інакше… Детектив глибоко вдихнув і спробував відкинути ці думки якомога далі.
- Тадеуш? - Голос журналіста повернув його до реальності. - Ти ще тут? 

- Так. - Швидко відповів він. - Вибач. Я просто замислився.
Лоліта сперлася рукою об стіл.
- І що саме я маю робити?
- Подивитися все зсередини. Може, ти таки знайдеш щось дивне. Наприклад, документи або поведінку працівників. Чи будь-що інше.
- А якщо мене спіймають?
Тадеуш на секунду замовк.
- Я буду поруч.
Дівчина нервово всміхнулася.
- Це не дуже заспокоює.
- Знаю.
Його голос раптом став м’якшим.
- Але я не дозволю, щоб із тобою щось сталося.
Лоліта відчула, як всередині щось неприємно стиснулося. Вона не звикла, щоб хтось до неї так говорив. Особливо після всього того, що відбулося у її житті. "Ти надто мені довіряєш." - Подумала про себе дівчина. Лоліта гірко усміхнулася кутиком губ, хоча він цього не бачив.
- Це звучить небезпечно.
- Ми вже давно в небезпечній ситуації.
Кілька секунд вони мовчали, і ця тиша вже не була незручною. Слідчий знову впіймав себе на тому, що думає про нього. Про те, як би вони зараз стояли один навпроти одного. Як він узяв би його за руку і торкнувся б вустами його ніжних блідо-рожевих вуст. Як відчув би легкий присмак кави на них і з головою занурився б у елегантний запах чоловічого адекалону. Як Шьоджі спершу б насупився, а потім відповів би йому поцілунком. Детектив різко відсунув чашку з кавою. "Та що зі мною не так?" Йому раптом стало важко дивитися в одну точку. Вперше за дуже довгий час Тадеуш почувався абсолютно дезорієнтованим у власних почуттях, і це дратувало його навіть більше, ніж сама справа.
- Добре. - Нарешті погодилася Лоліта. - Я зроблю це.
Слідчий одразу ж підняв голову.
- Точно?
- Так.
- Ти можеш відмовитися.
- Можу. - Тихо мовила дівчина. - Але не відмовлюся.
На губах детектива сама собою з’явилася легка усмішка.
- Тоді зустрінемося сьогодні ввечері. - Вирішив він. - Я поясню тобі деталі.
- Добре.
Вона вже хотіла скинути виклик, але тут Тадеуш несподівано додав:
- І… будь обережний.
Лоліта завмерла на секунду.
- Постараюся.
Дзвінок обірвався. Слідчий ще довго сидів із телефоном у руці, дивлячись у порожнечу перед собою. А потім тихо пробурмотів:
- Невже це відбувається зі мною насправді? Я покохав чоловіка?
Зітхнувши, детектив обхопив голову руками і ще довго так сидів у своїй кімнаті, поглинутий власними роздумами.