18 Розділ

    Вечір у відділку тягнувся повільно і втомлено. Лампи холодного світла рівно гуділи під стелею, а за вікном уже стемніло, хоча місто не стихало ні на хвилину. Тадеуш Осака сидів за своїм столом, схилившись над папкою з матеріалами справи, яку йому передали лише кілька годин тому.
- Ти знову за цим? - Пролунав голос Рю, який поставив поруч із ним чашку кави. - Уже пізно, а ти сьогодні навіть не обідав нормально.
- Дякую. - Коротко відповів слідчий, не піднімаючи очей. - І так, я за цим. Тут щось не сходиться.
Напарник зітхнув і сів навпроти, трохи нахилившись уперед.
- Усі ці справи однакові. - Сказав він тихіше. - Жінки, одна схема, мінімум доказів. Ми вже це обговорювали.
- Ні. - Детектив з шурхотінням перегорнув сторінку. - Вони не однакові. Нам просто здається, що вони однакові.
Тадеуш витягнув кілька фотографій і розклав їх на столі.
- Подивись уважніше.
Друг насупився і придивився.
- На що саме?
- Це локації. - Слідчий провів пальцем по кожному знімку. - Всі жертви перед смертю були в одному районі міста.
- І що? Це ж центр, там пів Токіо буває щодня.
- Не просто район. - Спокійно мовив детектив. - Конкретні будівлі.
Він витягнув ще один аркуш - роздруківку з переліком місць.
- Подивись-но сюди.
Рю нахилився ближче, і вираз його обличчя поступово змінився.
- Це ж… - Напарник підняв очі. - Це все об’єкти однієї компанії?
Тадеуш нарешті підвів погляд.
- Саме так.
Кілька секунд вони просто мовчали.
- Я перевірив кожну жертву. - Продовжив слідчий вже тихіше. - Усі вони або працювали там, або мали з ними контакт. Хтось підписував контракт, хтось приходив на співбесіду, а одна навіть намагалася подати скаргу.
- Скаргу? - Напарник різко випрямився. - На що саме?
Детектив поволі витягнув ще один документ.
- Ось тут і починається найцікавіше.
Друг пробігся очима по тексту.
- "Незаконне використання персональних даних," "тиск," "погрози..." - Він здивовано підняв брови. - Це вже серйозно.
- І це було за два дні до її смерті. - Додав Тадеуш. У кімнаті стало різко тихо й навіть гул ламп на мить стих.
- Ти думаєш… - Почав Рю.
- Я не думаю. - Перебив його слідчий. - Я бачу тут закономірність.
Чоловік відкинувся на спинку стільця, але його очі при цьому залишалися зосередженими.
- Це не просто маніяк, який випадково обирає жертв. Він обирає їх не випадково.
- Тобто ти вважаєш, що це пов’язано з компанією?
- Я впевнений, що це пов’язано з компанією.
Напарник замислено провів рукою по волоссю.
- Тадеуш… ти ж розумієш, куди це веде?
- Так.
- І все одно хочеш туди лізти?
Детектив на секунду замовк, а потім спокійно відповів:
- Якщо я зараз це проігнорую, ми отримаємо ще одну справу. І ще одну. І ще.
Друг глянув на нього довше, ніж зазвичай.
- Я бачу, що ти серйозно налаштований.
- Більш ніж просто серйозно.
Промайнуло кілька секунд тиші. Потім Рю тихо видихнув:
- Добре. Тоді що робитимемо далі?
Тадеуш трохи нахилився вперед.
- Далі ми дізнаємося, що саме вони приховують.
Його голос був спокійним, але в ньому вже прозвучало рішення, яке не передбачало відступу.

                                          ***

    Тиша в квартирі детектива була густою і дуже відчутною. За вікном мерехтіли вогні нічного міста, але сюди, всередину, вони доходили лише слабким відблиском на стіні. Повітря було нерухомим та важким після довгого дня, який витягнув із Тадеуша майже всі сили. Сам він лежав на дивані, не роздягнувшись повністю, а лише скинувши піджак і розстібнувши верхні ґудзики сорочки. Одна рука звисала вниз, її пальці ледь торкалися підлоги, а інша лежала на грудях. Його дихання було рівним, але не глибоким. Це був не повноцінний сон, а радше щось між втомленою дрімотою та напруженим очікуванням. У голові ще крутилися уривки думок, обривки фактів, імена й адреси. Навіть уві сні слідчий не міг повністю відпустити справу. Раптом різкий звук прорізав тишу. Телефон задзвонив так несподівано, що Тадеуш здригнувся і різко відкрив очі. На мить чоловік не зрозумів, де знаходиться, його погляд був розмитий, а свідомість поверталася повільно. Телефон дзвонив далі.
- Чорт… - Тихо видихнув він, проводячи рукою по обличчю. Детектив піднявся не одразу й кілька секунд просто сидів, намагаючись зібратися з думками. Наполегливий дзвінок не припинявся. Слідчий потягнувся до столу, намацав телефон і глянув на екран. Невідомий номер. Тадеуш затримав палець над кнопкою відповіді.
- Пізно вже для випадкових дзвінків… - Пробурмотів він собі під ніс. Телефон задзвонив ще раз. Детектив відповів.
- Слухаю.
Кілька секунд у слухавці була тиша. Потім пролунав рівний і стриманий діловий голос:
- Детектив Тадеуш?
Слідчий одразу напружився, але його голос залишився спокійним.
- Так. Хто це?
- Це керівництво. Нам потрібно обговорити вашу поточну справу.
Тадеуш трохи випрямився.
- Я вас слухаю.
- Нам стало відомо, що ви почали перевіряти зв’язок між останніми вбивствами і однією приватною компанією.
Його погляд ковзнув до столу, де лежала відкрита папка.
- Так, є підстави вважати, що...
- Зупиніться. - Різко перебив його голос. У кімнаті враз стало тихо. Детектив шоковано стиснув щелепу.
- Перепрошую?
- Ви більше не будете працювати в цьому напрямку.
Кілька секунд чоловік мовчав, ніби перевіряючи, чи правильно почув.
- На якій це підставі?
- Це не ваша компетенція.
- Це справа про серійні вбивства. - Голос слідчого став твердішим. - Це моя компетенція.
- Ви переходите межу, детективе.
- Я просто виконую свою роботу.
На тому кінці знову витримали паузу, але цього разу вона була важчою.
- Послухайте уважно. - Сказав керівник. - Є речі, у які вам не слід втручатися. Це питання вже передано на інший рівень.
- Який саме рівень?
- Це вас не стосується.
Тадеуш відчув, як у грудях піднімається холодне роздратування.
- Якщо це пов’язано з вбивствами, то це мене стосується.
- Ні. - Коротко відповіли йому. - Більше ні.
Рука детектива міцніше стиснула слухавку.
- Ви пропонуєте мені закрити на це очі?
- Я наказую вам припинити розслідування в цьому напрямку.
Слідчий глибоко вдихнув.
- А якщо я відмовлюся?
- Тоді ви більше не будете вести цю справу взагалі.
Ці слова пролунали спокійно, але в них не було жодного сумніву.
- Ви це серйозно?
- Абсолютно.
Кілька секунд він мовчав, дивлячись у стіл. Згодом тихо сказав:
- Зрозуміло.
- Сподіваюся, ми почули один одного.
- Так. - Мовив Тадеуш рівним тоном. - Почули.
Дзвінок обірвався. Детектив нерішуче опустив телефон і ще деякий час стояв, вдивляючись у темряву за вікном. Місто жило своїм життям, ніби нічого не сталося, але всередині нього щось остаточно змінилося. Чоловік замислено провів рукою по обличчю.
- Ну що ж… - Пробурмотів сам до себе. Слідчий повернувся до столу, взяв папку зі справою та відкрив її.
- Значить, усе набагато серйозніше, ніж я думав.
Тадеуш перегорнув сторінку й зупинився на одній фотографії, уважно вивчаючи її.
- І саме тому я не зупинюся.
Його голос був тихим, проте в ньому вже не залишилося жодного сумніву. Він сів, увімкнув настільну лампу. Жовте світло стрімко розрізало темряву. Ця ніч тільки починалася.