Запис із щоденника Такаші Ямамото. 3 травня.

Запис із щоденника Такаші Ямамото. 3 травня.

Сьогодні я знову переконався, що люди не змінюються. Вони лише змінюють слова, інтонації, маски. Усміхаються інакше, дивляться трохи м’якше, говорять правильніше. Але всередині залишаються такими ж порожніми й жадібними до уваги, до вигоди, до чужих почуттів. Вона не була винятком. Коли я вперше побачив її, вона здалася мені обережною і навіть холодною. Такими вони часто бувають на початку. Насторожені, ніби здатні бачити більше за інших. Це мене завжди цікавить. Мені подобається спостерігати, як ця обережність поволі зникає й розчиняється у почуттях. Це завжди відбувається однаково. Трохи уваги, турботи та правильних слів у правильний момент, і вони починають вірити. Я пам’ятаю, як Кіра подивилася на мене вперше - оцінююче, майже з недовірою. Вона ставила запитання, не посміхалася одразу й не відкривалася. Але це лише робило процес цікавішим. Я не поспішав. Я ніколи не поспішаю. Ми почали зустрічатися через кілька днів після знайомства. Кіра сказала, що зазвичай не довіряє людям, але зі мною їй "якось інакше." Це завжди звучить однаково, проте кожного разу вони вірять, що говорять щось особливе. Ця жінка працювала в тій самій компанії, як я й очікував. Не на високій посаді, але там було достатньо близько до інформації, яка не повинна виходити назовні. Спочатку я думав, що Кіра Аокі просто одна з багатьох. Однак я помилився. Одного разу, коли вона говорила по телефону, я почув інтонацію, яка мені зовсім не сподобалася. Моя нова дівчина говорила тихо та напружено, ніби боялася, що її можуть почути. Після цього Кіра стала обережнішою. Це завжди знак. Я почав придивлятися уважніше і врешті знайшов. Вона збирала інформацію, документи та дані. Аокі ще не знала, що з цим робити, але вже зайшла надто далеко. В її діях з’явилася рішучість, яка завжди буває у тих, хто вважає, що може щось змінити. Мені це не сподобалося. Жінки не повинні заходити так далеко. Вони завжди думають, що контролюють ситуацію. Що можуть грати в небезпечні ігри і вийти з них без наслідків. Ця жінка теж так думала, хоч я й дав їй час. Я спостерігав, слухав, посміхався. Кіра розслабилася поруч зі мною, як і всі до неї. Вона почала ділитися думками, говорити більше, ніж потрібно. Її голос ставав впевненішим, коли Аокі говорила про те, що "це неправильно" і що "хтось має це зупинити." Я слухав і запам’ятовував. Сьогодні вона сама запропонувала мені зустрітися. Сказала, що хоче поговорити. Її голос був напружений, але в ньому звучала надія. Такі люди завжди сподіваються на щось хороше. Ми зустрілися ввечері. Кіра прийшла раніше й чекала на мене, тримаючи в руках сумку трохи міцніше, ніж зазвичай. Коли ж побачила мене, то посміхнулася. Це була така щира посмішка! Я відповів їй тим самим. Ми поговорили. Про дрібниці, про день, про роботу. Аокі намагалася виглядати спокійною, але я бачив, яка вона напружена. Це було майже… красиво. Коли моя дівчина нарешті заговорила про те, що її турбує, я вже знав усе. Кіра сказала, що натрапила на щось дивне і що в компанії відбувається те, що не повинно відбуватися. Вона думала звернутися кудись… можливо, навіть у поліцію. А я дивився на неї і мовчав. Аокі чекала реакції та якоїсь підтримки, тож я дав їй її. Я сказав, що вона смілива. Що це правильно. Що не можна мовчати. І в її очах з’явилося полегшення. Це був момент, коли жертва повністю довірилася мені, і після цього все стало простішим. Я запропонував їй піти в тихіше місце, де ми могли б поговорити спокійніше. Кіра погодилася без вагань. Чому б і ні? Вона ж довіряла мені. Вони завжди довіряють. Далі все відбулося дуже швидко й без зайвих слів. Я вихопив з-за пазухи ніж і взявся за свою звичну роботу. У цю мить її погляд змінився і в ньому з’явилося розуміння. Дуже коротке та майже непомітне. Але вже запізніле. Аокі намагалася щось сказати, але я їй не дав. Коли все закінчилося, у кімнаті стало дуже тихо. Настільки тихо, що я почув власне дихання. Потім я дивився на понівечене тіло кілька довгих секунд. А тоді відвернувся. Це відбувалося завжди однаково. Вони думають, що можуть зраджувати, обманювати й втручатися в речі, які їх не стосуються. Думають, що світ буде грати за їхніми правилами. Але світ не змінюється. Я лише повертаю його до порядку. Тож перед тим як піти, я ще раз оглянув кімнату. Я не лишив нічого зайвого, нічого, що могло б одразу привернути увагу. Я зробив це вже не вперше і не востаннє. Повітря на вулиці видалося холодним. Місто жило, як і завжди. Люди поспішали у своїх справах, не знаючи, що сталося всього за кілька стін від них. Я зупинився на мить і знову подумав про неї. Не про цю жінку. Про іншу, ту, яка втекла. Минуло вже кілька років, але відчуття залишилося тим самим. Незавершеність. Порожнеча, яку не можна заповнити іншими. Донька Сакури була єдиною, хто вислизнув, але я все одно знайду її, скільки б це часу не зайняло. І тоді все стане на свої місця, як завжди.