16 Розділ

     Ранок був холоднішим, ніж зазвичай, і це відчувалося навіть у машині, яка вже кілька годин стояла неподалік офісної будівлі. Скло трохи запітніло зсередини, тож Рю час від часу протирав його рукавом, щоб краще бачити вхід.
- Якщо чесно, пробурмотів він, знову відкидаючись на сидіння. - То я вже починаю сумніватися, що тут узагалі щось відбувається.
Тадеуш не відводив погляду від будівлі.
- Відбувається.
- Ти це відчуваєш чи знаєш?
- І те й інше.
Напарник тихо хмикнув.
- Це не дуже заспокоює.
Кілька секунд вони просто мовчали, спостерігаючи, як працівники заходять до будівлі. Усе виглядало звичайно: люди поспішали, хтось говорив по телефону, хтось ніс каву, а хтось навіть сміявся. Нічого дивного.
- Дивись. - Раптом тицьнув пальцем у скло слідчий. Його друг одразу випрямився.
- Що?
- Ліворуч від входу.
Рю перевів погляд.
- Чорний седан?
- Так.
- І що з ним?
- Він стоїть там уже півгодини.
Напарник нахилився трохи вперед.
- Може, це просто хтось запізнюється.
- Можливо.
- Але ти так не думаєш.
Детектив нічого не відповів. У цей момент дверцята седана відчинилися, і з машини вийшов чоловік. Він виглядав доволі стримано, але рухався занадто впевнено для того, хто просто "запізнюється."
- Ти його бачиш? - Запитав Тадеуш.
- Бачу.
- Тоді запам'ятовуй усе, що зможеш.
- Уже.
Чоловік не поспішав заходити всередину. Він спочатку оглянувся, ніби перевіряючи щось, а потім підійшов до входу. Охоронець кивнув йому без жодних запитань.
- Окей. - Пробурмотів Рю. - Це вже трохи дивно.
- Трохи?
- Добре, не трохи.
Слідчий нахилився вперед, спостерігаючи за дверима.
- Він навіть не відмітився.
- Ти звідки знаєш?
- У них є електронна система входу. Кожен співробітник прикладає карту.
- А він?
- А він - ні.
Друг насупився.
- Може, він із керівництва?
- Може.
- Тоді що це нам дає?
Детектив відповів не одразу.
- Це означає, що в них є люди, які можуть заходити без фіксації.
Рю поволі кивнув, погоджуючись.
- А це вже погано.
- Саме так.
Кілька хвилин вони мовчали, але напруга в машині ставала дедалі відчутнішою.
- Думаєш, це якось пов’язано? - Спитав напарник.
- Думаю, що це ще один шматок нашого пазла.
- Який ми поки не розуміємо.
- Поки що.
Друг зітхнув.
- Мені не подобається це "поки що."
- Мені теж.
Тадеуш перевів погляд на годинник.
- Думаю, на сьогодні досить.
- Серйозно? - Здивувався Рю. - Ми ж тільки-но почали.
- Нам потрібно перевірити дещо в базі.
- І ти думаєш, що знайдеш його?
- Не знаю, але спробувати варто.
- Так.
Напарник усміхнувся.
- Ну, це вже звучить знайомо.
Друзі ще раз подивилися на будівлю, а потім слідчий завів машину.
- Якщо це не випадковість… - Почав Рю.
- То ми на правильному шляху. - Закінчив за нього детектив.
- А якщо все ж-таки випадковість?
- Значить, ми витратили кілька годин дарма.
Рю втомлено зітхнув. Машина швидко рушила з місця. У відділку виявилося трохи шумніше, ніж зазвичай. Працівники говорили по телефону, переглядали документи й обговорювали, і це все створювало відчуття руху, якого не було зранку. Тадеуш і Рю зайшли всередину, і до низ майже одразу піділетіла секретарка.
- Нарешті. - Сказала вона з легкою усмішкою. - Я вже думала, що ви сьогодні не з’явитеся.
- Ми були зайняті. - Відповів Рю.
- Це видно.
Жінка перевела погляд на слідчого.
- До речі, на вас чекають.
- Хто? - Коротко запитав він.
- Один журналіст.
Друг детектива одразу здивовано підняв брови.
- Серйозно?
- Так.
Тадеуш трохи нахилив голову.
- Чого він хоче?
- Хоче поговорити про ваше розслідування.
- Звісно. - Тихо пробурмотів напарник. - Бо це ж саме те, про що треба говорити з журналістами.
- Де він? - Запитав слідчий.
- У переговорній.
Він на секунду замовк, ніби зважуваючи щось.
- Він назвався?
- Так. Шьоджі Сакаї.

 Рю тихо свиснув.
- Дивно. Я про такого ніколи не чув. Мабуть, він ще вчиться.
- Тоді йому певно, потрібен матеріал для статті.

Слідчий ледь помітно кивнув.
- Що ж, тоді покінчимо з цим якомога скоріше.
- Ти серйозно?
- Цілком.
Напарник скептично усміхнувся.
- Ну що ж, ходімо подивимося, що він вже знає про цю справу.
Детектив рушив у бік переговорної, і друг пішов за ним.
- Як думаєш, - Оголосив свої думки він. - Він нам допоможе чи навпаки?
Тадеуш зупинився перед дверима.
- Це залежить від того, що він хоче.
- А ти?
- А я хочу знати правду.
Рю зітхнув.
- Тоді нам точно не буде легко.
Слідчий поклав руку на ручку дверей та відчинив їх.
- І не має бути. Ми ж детективи.

Двері переговорної зачинилися трохи тихіше, ніж зазвичай, і це створило дивне відчуття відокремленості від усього, що відбувалося зовні. Шум відділку наче залишився за стіною, тож тепер у кімнаті запанувала стримана і майже напружена тиша. Тадеуш стояв біля столу, не сідаючи одразу. Лоліта або, як він її знав, хлопець із коледжу журналістики - вже була тут, і її присутність чомусь змінювала атмосферу сильніше, ніж слідчий очікував. Вона виглядала занадто спокійною як для людини, що прийшла поговорити про серію вбивств. Чорний піджак сидів на ній ідеально, сорочка була застібнута до самого верху, а темна краватка лише підкреслювала чіткість ліній. Коротке чорне волосся спадало трохи недбало, але ця недбалість виглядала продуманою. Холодні блакитні очі дивилися прямо й без зайвих емоцій, і в цьому погляді було щось… магнетичне. Таке, що змушувало бути уважнішим.
- Ви хотіли поговорити. - Мовив детектив, нарешті сідаючи навпроти.
- Так. - Її голос видався трохи хрипким, проте рівним.
- Про справу? Більшість людей не приходять у відділок, щоб говорити про такі речі без причини.
- Я не "більшість."
Він ледь помітно усміхнувся.
- Це я вже зрозумів.
Кілька секунд вони просто мовчали, оцінюючи один одного.
- Що саме ви знаєте? - Запитав Тадеуш. Хлопець злегка нахилився вперед, поклавши руки на стіл.
- Менше, ніж ви. - Сказав він. - Але точно більше, ніж ви собі думаєте.
- Цікаво.
- Усі останні жертви пов’язані з однією компанією - Kurokawa Holdings.
Слідчий не здригнувся, але в його погляді щось змінилося.
- Продовжуйте.
- Частина працювала там, а частина  співпрацювала. Але зв’язок з нею є у всіх.
- Це ми вже перевіряємо.
- Тоді ви мабуть знаєте, що це не випадковість.
Детектив трохи нахилив голову.
- А ви в цьому впевнені?
- Абсолютно.
- Чому?
Юнак на секунду замовк, ніби вирішуючи, що сказати.
- Бо такі речі не бувають хаотичними. - Зауважив він. - Тут є логіка. І вона веде в одне місце.
- У компанію Kurokawa Holdings.
- Саме так.
Тадеуш уважно подивився на неї.
- І що ви пропонуєте?
- Дізнатися, що саме там відбувається.
- Це і є моя робота.
- Тоді чому ви ще не знайшли відповіді?
Він криво усміхнувся.
- Ви зараз критикуєте мене чи допомагаєте?
- І те й інше.
Він відчував, що ця розмова йде не зовсім так, як зазвичай. Цей юнак не намагався вразити, сподобатися або підлизатися. І саме це… чомусь сильно привертало увагу. Його погляд затримався на ньому трохи довше, ніж потрібно. На чіткій лінії щелепи. На тому, як він тримається - впевнено, але без показовості. На очах, у яких горіло щось значно більше за просту цікавість.
- Ви студент? - Запитав слідчий раптом.
- Так.
- Журналіст?
- Так.
- І вирішили зайнятися розслідуванням серії вбивств.
- Я не “вирішив." - Поправив хлопець, але вже тихіше. - У була на те причина.
Детектив трохи звузив очі.
- Яка?
Журналіст подивився на нього прямо.
- Це не має значення для справи.
- Для мене має.
- Тоді вважайте, що це особисте.
Кілька секунд Тадеуш мовчав.
- Ви ж розумієте, що це небезпечно?
- Розумію.
- І все одно лізете?
- Так.
Він зітхнув, але в цьому зітханні не прозвучало роздратування. Скоріше… зацікавлення.
- Ви не схожі на тих, хто просто шукає історію для статті.
- Я й не шукаю.
- Тоді що?
Студент знову замовк.
- Я шукаю відповіді.
На мить запанувала коротка тиша. Слідчий відкинувся на спинку стільця, не відводячи погляду, і несподівано зловив себе на думці, яка здалася йому… вкрай дивною. Йому подобалося розмовляти з ним. Не просто як зі свідком чи журналістом, а як із кимось, хто… розуміє. Детектив різко відкинув цю думку, але вона вже встигла залишити слід.
- Добре. Припустимо, що ви маєте рацію.
- Я цілком впевнений у цьому.
- Ви впевнені в собі.
- Це допомагає.
Він посміхнувся.
- І що ж ви хочете від мене?
Хлопець подивився на нього трохи уважніше.
- Інформацію.
- Це не так працює.