Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 2 травня.

Запис у щоденнику Лоліти Хаясе. 2 травня.
    Море сьогодні було спокійним. Саме таким, яким його зазвичай люблять усі - м’які хвилі, теплий вітер, сонце, що не палить, а лише торкається шкіри. І, мабуть, саме тому мені було не по собі. У такі дні світ виглядає занадто правильним, ніби щось приховує. Ми приїхали зранку, і вже за годину всі поводилися так, ніби знали одне одного все життя. Хлопці одразу почали жартувати, розкладати речі й сперечатися, хто забув напої, а дівчата зайнялися пледами та їжею. Я трималася трохи осторонь, але не настільки, щоб це кидалося в очі.
- Ну що, герой. - Усміхнувся Рен, підходячи до мене з пляшкою води. - Ти виглядаєш так, ніби тебе змусили сюди їхати.
- Можливо, так і є. - Відповіла я спокійно.
- Не вірю. - Хмикнув він. - Ти сам погодився.
- Я не сказав, що добровільно.
Друг засміявся.
- У тебе дивне почуття гумору.
Поруч уже сміялися Міса Амане і дві інші дівчини. Сміх Міси завжди звучав трохи голосніше, ніж у інших, і трохи… продуманіше. Вона вміє привертати увагу, навіть коли робить вигляд, що не намагається. Я перевела погляд на неї. Моя дівчина виглядала… ідеально. Як завжди. І це теж трохи дратувало.
- Ей! - Міса помітила мій погляд і махнула рукою. - Ти там не засинай. Ми сюди не для цього приїхали.
- Я й не сплю.
- Тоді виглядай більш живим і не розкисай. - Усміхнулася вона.
- Постараюся.
Дівчина примружилася, ніби намагалася щось прочитати в моєму обличчі, але потім лише знизала плечима й повернулася до розмови. Я полегшено видихнула. Через деякий час довкола стало ще шумніше. Хтось включив музику, а хтось почав розливати напої, і розмови змішалися в один безперервний потік.
- Слухайте! - Раптом вигукнув Кента. - Заходьмо в воду!
- Так! - Одразу ж підтримала його Місакі, дівчина Хіро. - Вона ж тепла!
- Я не впевнений. - Пробурмотів Хіро. - Зараз ще тільки весна.
- Ти просто боїшся, бо не вмієш плавати!
- Я не боюся!
- Тоді доведи!
Пролунав сміх. Усі почали підніматися.
- Ти йдеш? - Міса з’явилася поруч зі мною так швидко, що я ледь встигла це помітити.
Я на секунду затрималася з відповіддю.
- Ні.
Вона здивовано нахилила голову.
- Чому?
- Не хочеться.
- Серйозно?
- Так.
Моя дівчина уважно подивилася на мене.
- Ти ж спортсмен. - Сказала Міса повільно. - І не хочеш у воду?
- Сьогодні - ні.
- Дивно.
Я знизала плечима.
- Переживеш.
Вона ще кілька секунд не відводила погляду, і я відчула, як усередині щось напружується.
- Як хочеш. - Мовила Амане нарешті, однак її тон став трохи іншим. - Тоді я піду без тебе.
- Гаразд.
- Не сумуй там. - Усміхнулася вона й рушила слідом за іншими. Я залишилася на місці.
Спостерігала, як вони біжать до води, як хвилі розходяться від їхніх рухів, як сміх стає голоснішим. Це виглядало… якось незвично для мене, тож я почувалася відокремленою від решти світу. Але я вже до уього звикла, бо так було завжди. Я сіла на гарячий пісок і сперлася руками на землю, дивлячись на горизонт. Саме в цей момент у моїй кишені задзвонив телефон. Я одразу зрозуміла, хто це.
- Привіт. - Привіталася, відходячи трохи вбік.
- Ти не одна? - Голос Акіри видався тихим і водночас напруженим.
- Є люди, але вони зайняті.
- Добре. Тоді слухай уважно.
Я випрямилася.
- Я слухаю.
- Я знайшла дещо цікаве.
- Наскільки цікаве?
- Настільки, що тобі це не сподобається.
Я ледь стиснула телефон у руці.
- Кажи.
- Усі останні жертви пов’язані з однією компанією.
Серце на секунду немов збилося з ритму.
- Якою саме?
- Kurokawa Holdings. Вони займаються медіа, фармацевтикою та міжнародним бізнесом.
Я мовчала кілька секунд.
- Ти впевнена?
- Я перевірила кілька разів.
- І що це означає?
- Це означає, що або це дуже дивний збіг… - Вона зробила паузу. - Або це не збіг взагалі.
Я напружено видихнула.
- Є ще щось?
- Так.
Я стиснула пальці трохи сильніше.
- Кажи.
- Цю справу веде один детектив.
- І?
- Його ім’я - Тадеуш Осака.
Я мимоволі повторила це ім’я подумки.

- Тадеуш…
- Я змогла знайти трохи інформації про нього. - Продовжила журналістка. - Він дуже настирливий та цілеспрямований. І якщо він уже щось підозрює, то точно не відступить.
- Це добре чи погано?
- Поки що не знаю.
Я замислено подивилася на море. Хвилі все так само спокійно накочувалися на берег.
- Мені конче потрібно з ним поговорити.
- Я знала, що ти це скажеш.
- Ти можеш мені з цим допомогти?
- Я можу дістати його контакт.
- Зроби це будь ласка.
- Шьоджі.
- Що?
- Будь обережний.
Я ледь усміхнулася.
- Завжди.
- Ні, не "завжди." - Тихіше сказала подруга. - Цього разу все дуже серйозно.
Я нічого не відповіла.
- Я передзвоню. - Додала Акіра.
- Я чекатиму.
Я скинула виклик і ще кілька секунд тримала телефон у руці, дивлячись кудись у порожнечу. Усередині знову з’явилося те саме відчуття, наче все поступово сходилося в одну точку. І ця точка мені зовсім не подобалася.
- Шьоджі! - Несподівано почула я голос і одразу ж підняла голову. Міса Амане стояла по коліна у воді й махала мені рукою.
- Ти так і будеш там сидіти?
- Можливо.
- Ти нудний!
- Я просто не хочу заходити в воду.
Вона засміялася, але на секунду її погляд затримався на мені довше, ніж потрібно. Здається, ця дівчина знову помітила щось підозріле в мені для себе. А може, це мені просто так здавалося? Втім, Міса відвернулася та побігла далі, піднімаючи бризки. Я дивилася на неї ще кілька секунд, а тоді перевела погляд на телефон. Уперше за весь день мені стало по-справжньому неспокійно.