Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 30 квітня.

Запис у щоденнику Лоліти Хаясе. 30 квітня.
   Сьогоднішнє тренування було важчим, ніж зазвичай, і це, мабуть, єдине, що змогло трохи відволікти мене від думок. Я працювала на межі й майже до виснаження, ніби намагалася витиснути з себе не лише втому, а й усе зайве, що накопичилося всередині за останні дні. Після цього душ завжди здається чимось більшим, ніж просто звичною процедурою. Я зайшла в душову, зачинила двері й на кілька секунд просто сперлася спиною об холодну плитку, відчуваючи, як тіло поступово починає заспокоюватися. Коли я ввімкнула воду, теплі струмені ковзнули по шкірі, і разом із ними частина напруги ніби зникла, але не вся. Я подивилася на своє відображення. Іноді мені здається дивним, наскільки я змінилася за ці роки. Моє тіло стало сильним, витривалим і майже чужим у порівнянні з тим, якою я була раніше. З боку мене легко прийняти за хлопця, і саме цього я й добивалася, хоча інколи ловлю себе на думці, що межа між образом і мною стає занадто розмитою. Я провела рукою по волоссю, відкидаючи мокрі пасма, і на мить затримала погляд на собі. Широкі плечі, накачані кубики пресу на животі, мокре волосся й холодний блиск блакитних очей. Моє тіло. Це не про зовнішність. Це про контроль. Поки я контролюю себе - світові складніше мене зламати. Я вимкнула воду трохи різкіше, ніж хотіла, і в душовій одразу стало тихо. Саме в цій тиші думки знову повернулися туди, куди я намагалася їх не пускати. До розмови з хлопцями. До того, як вони згадали про напади в Токіо. Я намагалася відмахнутися від цього, коли вперше почула, але зараз це вже виходило погано. Чим більше я про це думаю, тим сильнішим стає відчуття, що це не просто випадковість, і що я вже десь бачила щось подібне або відчувала. Я витерлася рушником, рухаючись швидко й різко, немов боялася втратити цю думку, якщо затримаюся хоча б на секунду. Потім одягнулася, повертаючи на себе звичний образ, у якому мені простіше існувати, і тільки після цього взяла телефон.
Я довго дивилася на екран, не наважуючись одразу натиснути. Я не люблю просити про допомогу. Особливо ж тоді, коли не можу сказати всю правду. Але цього разу в мене не було вибору. Я знайшла її контакт і натиснула виклик. Кілька гудків здалися мені довшими, ніж зазвичай.
- Якщо ти дзвониш просто так, я тебе зараз скину. - Пролунав знайомий голос, трохи хрипкий і втомлений, але на диво уважний. Я ледь помітно посміхнулася.
- Привіт, Акіра.
- О, це ти. - У її голосі з’явилася зацікавленість. - Дивно, ти рідко телефонуєш без причини. Щось сталося?
Я на секунду замовкла, підбираючи слова.
- Мені потрібна твоя допомога.
На мить по той бік телефону настала коротка мовчанка.
- Уже цікавіше. - Відповіла Акіра. - Продовжуй. То що там тобі треба?
Я сперлася плечем об стіну й перевела погляд у вікно, де вже починало сутеніти.
- У місті з’явився маніяк. - Мовила до неї рівним тоном. - Він скоює напади на жінок, ґвалтує їх та вбиває. Потім… вони не виживають.
- Я знаю. - Перебила журналістка. - Про це вже говорять ЗМІ. Але ти тут до чого?
- Я хочу дізнатися про це більше.
- Для статті?
- Так. - Погодилася я після короткої паузи. На тому кінці запанувала тиша.
- Ні. - Нарешті сказала подруга спокійно, але твердо. - Це не студентський матеріал. Ти навіть не уявляєш, у що лізеш.
- Я чудово це розумію.
- Ні, не розумієш. - У її голосі з’явилося помітне роздратування. - Це не просто новини. Якщо там дійсно серія, це означає, що за цим стоїть хтось обережний і досвідчений. Такі люди не люблять, коли в їхні справи лізуть.
Я стиснула телефон так сильно, що аж побіліли пальці.
- Саме тому мені потрібна ти.
- Саме тому я кажу тобі "ні."
- Акіра.
- Ні.
Я поволі видихнула, намагаючись зібрати докупи власні думки. Я досі не могла повірити в те, що Акіра мені відмовляє. Вона й гадки не має, наскільки сильно це стосується мене.
- Це важливо.
- Для тебе чи для статті?
Я трохи завагался з відповіддю. Казати їй правду чи ні?
- Для мене.
На тому кінці знову стало тихо, проте цього разу щось таки змінилося.

- Ти щось недоговорюєш. - Задумливо мовила Акіра.
- Можливо.
- Мені це не подобається.
- Мені теж. - Тихо додала я.
- Добре. - Врешті здалася журналістка. - Я подивлюся, що зможу знайти. Але ти нічого не робитимеш самостійно, зрозумів?
- Я…
- Нічого. - Нетерпляче перебила вона. - Жодних "я тільки подивлюся." Жодних "я випадково опинився поруч." Ти даєш мені інформацію, я перевіряю. І тільки так.
Я задоволено усміхнулася.
- Домовились.
- І ще одне. - Докинула подруга вже тихіше. - Якщо я відчую, що це небезпечно, ти відступиш.
- Подивимось.
- Шьоджі...
- Добре. - Зітхнула я. - Відступлю.
- Звучить якось непереконливо.
- І не має звучати.
Акіра тихо видихнула.
- Я передзвоню, коли щось знайду.
- Дякую.
- Не поспішай дякувати. Можливо, я ще пошкодую, що погодилася.
- А я гадаю, що ні.
Зв’язок обірвався. Я ще кілька секунд дивилася на телефон, перш ніж опустити його. Усередині знову з’явилося це відчуття. Тривога, яка не має чіткої форми, але стає сильнішою з кожною думкою.  Наче щось давно забуте почало повертатися. Я заплющила очі, а потім різко відкрила їх.
- Якщо це він… - Фраза обірвалася. Я не договорила, бо не потрібно було. Я досі не знала, чи це справді Такаші. Але якщо це він… Я більше не втечу. І тепер питання полягає лише в одному: хто кого знайде першим.