Запис із щоденника Такаші Ямамото. 30 квітня.

Запис із щоденника Такаші Ямамото. 30 квітня.
    Сьогоднішній день почався так само, як і більшість інших, і саме це й зробило його зручним. Коли навколо все виглядає звичним, ніхто не звертає уваги на деталі, а деталі, як правило, вирішують усе. Я прийшов до офісу трохи раніше, ніж зазвичай, і ще кілька хвилин просто стояв біля входу, спостерігаючи за людьми, які поспішали всередину, ніби їхнє життя цілковито залежало від цих стін і столів. У такі моменти я завжди думаю про те, як легко сховатися серед інших. Моє робоче місце залишалося таким самим, як учора, позавчора, і ще десятки днів до цього. Монітор, документи, акуратно складені папки й чашка, яку я досі не забрав додому - усе це створювало правильну ілюзію. Я сів, увімкнув комп’ютер та відкрив файл, який мені передали ще вчора. Втім, я не поспішав заглиблюватися в нього, бо сьогодні мою увагу відволікло дещо інше. На пошті з’явився новий лист. Звичайний службовий лист, нічого особливого на перший погляд, однак ім’я в темі змусило мене затримати погляд трохи довше, ніж потрібно. Це була одна з тих дівчат, яких компанія нещодавно почала просувати, і, судячи з усього, вона вже почала створювати проблеми. У тексті все було сформульовано обережно й без прямих натяків, проте я добре знаю, як виглядають такі повідомлення, коли їх пишуть люди, що не хочуть називати речі своїми іменами. Вона хотіла розірвати контракт. Хотіла "піти." Я поволі перечитав ці рядки ще раз, наче перевіряючи, чи нічого не пропустив, хоча насправді мені було достатньо одного погляду. У таких ситуаціях усе завжди повторюється. Змінюються лише обличчя та імена, а суть залишається незмінною. Вони думають, що можуть просто піти, немов це звичайна робота, немов тут немає наслідків. Це завжди викликає у мене одну й ту саму думку. Наслідки існують. Я відкинувся на спинку крісла і на кілька секунд заплющив очі, дозволяючи цій думці оформитися у мене в голові. У такі моменти важливо не поспішати, бо поспіх псує навіть найпростіші речі. Усе має бути продумано, вивірено й виконано так, щоб не залишити після себе нічого зайвого. Коли я нарешті відкрив очі, світ знову повернувся на своє місце: рівні ряди столів, приглушені голоси, звуки клавіатур. Хтось поруч обговорював вихідні, а хтось скаржився на втому, і це здавалося майже кумедним на фоні тих думок, які стрімко складалися в моїй голові. Я знову подивився на лист. Ця дівчина ще не знає, що зробила велику помилку. І, що важливіше, вона ще не розуміє, що такі помилки не виправляють. Я злегка посміхнувся і закрив повідомлення, відклавши його на потім, тому що рішення вже було прийняте. Тепер залишалося лише дочекатися правильного моменту. Робота завжди вимагає терпіння, і саме терпіння відрізняє тих, хто робить усе правильно, від тих, хто залишає після себе сліди. Мене відволік голос колеги, який щось запитував про звіт. Я відповів автоматично, майже не замислюючись над словами. Розмова тривала ще кілька хвилин, але я вже не слухав, бо думки знову повернулися до того самого місця, куди вони завжди повертаються рано чи пізно. Це сталося майже непомітно. Спочатку я згадав її образ, блакитні очі й темне волосся. Її круглі окуляри, які завжди так елегантно блищали на сонці. Так вона виглядала багато років тому, тож я не можу гарантувати наскільки вона змінилася, адже з часом змінюємося ми всі. Проте її ім’я залишалося незмінним. Лоліта. Я не одразу зрозумів, що саме повернуло мене до цієї думки, але коли знову відкрив пошту і подивився на фотографію в профілі тієї дівчини, все стало на свої місця. Звісно, це була не донька Сакури, однак щось у погляді або у виразі обличчя змусило мене згадати. Той самий страх. Ті самі очі. Я повільно провів пальцем по краю столу, ніби намагаючись зафіксувати це відчуття, щоб не втратити його знову. П’ять років - достатній термін для більшості людей, щоб забути, щоб переконати себе, що все залишилося в минулому. Я ж ніколи не мав такої звички. Я не забуваю. І тим більше не відпускаю. Думка про неї більше не здавалася мені віддаленою або абстрактною, як це було раніше. Сьогодні вона була ближчою й чіткішою, ніби між нами залишилося значно менше відстані, ніж я думав. Можливо, це просто збіг. А можливо й ні. Я схилив голову трохи вбік, обдумуючи це, і відчув, як усередині неспішно з’являється знайоме відчуття, яке я не точно зплутаю ні з чим іншим. Чомусь я був впевнений у тому, що все рухається в правильному напрямку, навіть якщо зовні це поки що не видно. Я знайду її, скільки б це часу не зайняло. Час у цьому випадку нічого не змінює, він лише розтягує процес, роблячи його довшим, але не менш неминучим. Я повернувся до роботи і нарешті почав переглядати документи, які лежали переді мною, але тепер це вже виглядало простіше, бо рішення було прийняте, і все інше стало другорядним. Рядки складалися в таблиці, цифри знаходили свої місця, а за межами цього звичайного процесу вже сформувався наступний крок. Спокійний, продуманий і неминучий. І серед усіх цих думок її ім’я більше не зникало. Лоліта Хаясе. Цього разу я не дозволю їй втекти.