Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 29 квітня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 29 квітня.
    Аудиторія була наповнена голосами ще до початку заняття. Хтось обговорював новини, хтось сміявся, а хтось нервово переглядав конспекти. Я сиділа за своєю партою біля вікна, спостерігаючи за всім цим і роблячи вигляд, що мене це стосується. Я давно навчилася бути частиною простору, але не частиною людей.
- Ей, ти сьогодні якийсь мовчазний. - Раптово почувся голос поруч.
Я повернула голову. Це був Рен - один із тих трьох хлопців, із ким я тепер трималася.
- Як завжди. - Відповіла я трохи хрипко, як і звикла.
Він усміхнувся.
- Та ні, сьогодні ще більше, ніж зазвичай.
- Може, ти просто став більш уважним.
- Або ти більш дивний. - Вставив інший голос позаду.
Кента. Я злегка повернулася до нього.
- Це комплімент?
- Це констатація. - Приятель сів на край парти. - Але нам і так норм.
Третій, Хіро, лише тихо засміявся.
- Головне, що ти не зануда. - Сказав він.
Я мовчки знизала плечима. У цей момент у аудиторію зайшов викладач, і розмови поступово стихли.
- Добре, сідайте. - Мовив Макота Сасакі, кладучи матеріали на стіл. - Сьогодні ми поговоримо про роботу з джерелами.
Я відвела погляд до вікна. Заняття почалося. Голос учителя був рівний і спокійний, але я час від часу ловила себе на тому, що слухаю лише уривками. Думки постійно кудись відходили, то в минуле, то кудись уперед.
- Ти. - Несподівано почувся голос викладача над моїм вухом. Я підняла голову.
- Як ти вважаєш, що важливіше: швидкість чи достовірність?
Я зробила коротку паузу.
- Достовірність. - Відповіла я.
- Чому?
- Бо швидкість без правди нічого не варта.
Він кивнув.
- Добре.
Я опустила погляд. Кілька секунд у класі було доволі тихо.
- Хоча, - додала я трохи тихіше. - Іноді правда приходить занадто пізно.
Макота уважно подивився на мене, але нічого не сказав. Заняття продовжилося. Коли воно нарешті закінчилося, шум у класі повернувся майже миттєво.
- Ну що, геній журналістики. - Кента легенько штовхнув мене плечем. - Йдеш із нами?
- А куди ж я без вас. - Відповіла я. Рен засміявся.
- О, слухай, ми тут думали…
- Це з приводу того проєкту? - Перебила я.
- Та ні. - Махнув друг рукою. - Ми просто хочемо на вихідних кудись з’їздити.
- Кудись - це куди?
- За місто. - Пояснив Хіро. - Може, до моря або в гори.
Я на секунду завмерла. Море. Картинка зі спогадів спливла сама собою. Я швидко відвела погляд.
- І?
- І беремо з собою дівчат. - Продовжив Кента. - Типу невелика компанія.
Рен подивився на мене з усмішкою.
- Ти теж бери свою.
Я ледь помітно напружилася.
- Побачимо.
- Та давай. - Підбадьорив мене він. - Ти ж зустрічаєшся з тією… як її…
- Міса Амане. - Підказав Хіро.
- Точно. - Рен клацнув пальцями. - Вона ж класна.
Я мовчала кілька секунд.
- Добре. - Нарешті коротко погодилася я.
- То що, покличеш?
Я знизала плечима.
- Якщо вона зможе.
- Зможе. - Впевнено сказав Кента. - Такі не відмовляються від поїздок.
- Ти її навіть не знаєш. - Зауважила я.
- І не треба. - Приятель усміхнувся. - Я людей відчуваю.
Я ледь помітно всміхнулася. Ми вийшли з аудиторії і попрямували коридором. Гуртожиток знаходився недалеко, і ця дорога вже давно стала для мене звичною.
- До речі, - раптом сказав Хіро. - Вона ж на телеведучу вчиться?
- Так.
- Тоді вона точно погодиться. - Мовив він. - Їй же треба життя показувати.
- Ідеальний матеріал для майбутніх ефірів. - Додав Рен. Я нічого не відповіла. Ми вийшли на вулицю. Повітря видалося прохолодним, але на диво приємним.
- Напишеш їй? - Запитав Кента. Я дістала телефон. Екран одразу ж засвітився, і на ньому з'явилося її ім’я. Міса. Кілька секунд я просто дивилася на нього. Перед очима раптом з’явився інший образ. Шкільна роздягальня, сміх і голос. Її голос. Я швидко моргнула і відігнала це.
- Напишу. - Вирішила я.
- О, дивіться, який серйозний. - Засміявся Рен. - Прямо ідеальний хлопець.
Я злегка всміхнулася, мимоволі зніяковівши.
- Не перебільшуй.

- Та ні, правда. - Додав Хіро. - Тихий, спокійний, ще й дівчина є.
- Виглядає підозріло. - Сказав Кента. - Ти занадто ідеальний.
Я подивилася на них.
- Може, я просто добре граю.
Вони засміялися, сприйнявши це як жарт. А я відвела погляд. Бо це не було жартом. Разлм ми підійшли до гуртожитку.
- То що, домовилися? - Вирішив уточнити Рен.
- Напишеш — скажеш. - Докинув Кента. Я кивнула.
- Скажу.
Вони пішли вперед, обговорюючи деталі поїздки, а я трохи відстала. Я знову подивилася на телефон та її ім’я. Пальці зависли над екраном. Я вже знала, що напишу, що скажу і як поводитимуся. Я вже давно це вміла. Але десь глибоко всередині було дивне відчуття. Ніби це все рано чи пізно закінчиться, і тоді мені доведеться сказати правду. Я натиснула на чат та почала писати. Так, як роблю це вже п’ять років, не будучи собою.
- До речі, ви чули? - Раптом сказав Кента, засунувши руки в кишені.
- Про що? - Відгукнувся Рен.
- Про того маніяка.
Я зупинилася на півкроку, але одразу змусила себе йти далі.
- Якого ще маніяка? - Спокійно запитав Хіро.
- Та про якого зараз усі говорять. - Кента знизив плечима. - Кажуть, у Токіо з’явився якийсь псих. Нападає на жінок.
Рен тихо присвиснув.
- Серйозно?
- Так. - Кивнув приятель. - І це не один випадок. Вже кілька.
- І ти тільки зараз про це кажеш? - Здивувався Хіро.
- Та я сам тільки сьогодні прочитав.
- І що, його ще не зловили?
- Ні. - Відповів Кента. - У цьому й проблема.
Я мовчала. Слова ніби проходили крізь мене, проте не затримувалися. Маніяк. Кілька випадків. Не зловили.
- Кажуть, він дуже обережний. Ніяких тобі слідів.
- Класика. - Буркнув Рен. - Тобто він десь поруч, а ми навіть не знаємо де.
- Дуже заспокійливо. - Хмикнув Хіро.
Вони знову засміялися. А я - ні. Щось холодне повільно розливалося всередині мене.
- Ей! - Раптово звернувся до мене Рен. - Ти чого мовчиш?
Я підняла на нього погляд.
- Просто слухаю.
- Тебе це зовсім не напрягає? - Поцікавився Кента. - Типу, ходиш собі, а десь поруч такий…
- Звісно, що напрягає. - Перебила я його трохи різкіше, ніж хотіла. Друзі на секунду замовкли.
- Ого. - Здивовано сказав Хіро. - Чуваче, спокійно.
Я видихнула і трохи пом’якшила тон.
- Я мав на увазі… це не найприємніша новина.
- Ну, це точно. - Погодився Рен. - Але це ж Токіо. Тут завжди щось відбувається.
Я кивнула. Зовні моє обличчя виглядало спокійним, але всередині панувала буря. Це було не просто "щось." Я знала це відчуття занадто добре.
- Думаєш, його скоро зловлять? - Висловив свої думки Хіро.
Кента знизив плечима.
- Якщо чесно - ні.
- Чому?
- Бо такі зазвичай не попадаються одразу.
Я стиснула руку в кулак, однак швидко розслабила її так, щоб ніхто не помітив. Обережний. Спокійний. Без слідів. Картини в голові почали складатися самі. Я не хотіла цього, проте й не могла зупинити.
- А що, якщо він уже давно цим займається? - Раптом сказала я.
Хлопці уважно подивилися на мене.
- У сенсі? - Спитав Рен.
Я витримала довгу паузу.
- Може, це не початок. Може, він просто… продовжує.
Кента насупився.
- Думаєш, він не місцевий?
- Я не це мав на увазі.
Я відвела погляд.
- Просто… такі люди не з’являються нізвідки.
На мить стало дуже тихо.
- Слухай. - Промовив Хіро вже серйозніше. - Ти зараз звучиш майже як детектив.
- Він же журналіст. - Усміхнувся Рен. - Майже одне й те саме.
Вони знову розслабилися. А я - ні. Бо тепер я розуміла: це може бути він. Я відчула, як серце почало битися швидше. П’ять років. П’ять років я жила, думаючи, що втекла, що він десь далеко, що це закінчилося. А якщо ні?
Якщо він просто… Шукав мене весь цей час?
- Ей, ти точно в порядку? - Стурбовано поцікавився Рен. Я різко повернулася до нього.
- Так.
- Ти якийсь напружений.
- Просто задумався.
Він ще кілька секунд дивився на мене, але потім кивнув.
- Гаразд.
Ми вже майже підійшли до гуртожитку. Розмова знову перейшла на поїздку, на дівчат та якісь дрібниці. А я майже не слухала. У голові крутилася тільки одна думка. Він знайшов мене. Я мимоволі глянула на телефон, на ім’я Міси. Пальці трохи тремтіли. Якщо це він… Я повільно видихнула, і вперше за довгий час відчула те саме відчуття, яке було зі мною тієї ночі. Наче за мною знову хтось спостерігає. Тільки от цього разу я вже не дитина. Хоча, це не робить моє життя безпечним.