9 Розділ

    Ніч у Токіо ніколи не бувала повністю тихою.
Навіть у поліцейському відділку, де світло ламп робить усе трохи блідим і втомленим, життя не зупинялося. Десь дзвонять телефони, хтось перегортав папери, а хтось тихо сперечався. Молодий слідчий Тадеуш Осака сидів за своїм столом, дивлячись на чергову папку, яку щойно поклали перед ним.
- Знову? - Тихо сказав він, не відкриваючи її.
- Схоже на те. - Відповів старший колега, спершись плечем об перегородку. - Подивись сам.
Детектив поволі відкрив папку. Там було кілька фотографій, звіт і короткий опис. Юнак переглянув перший аркуш, і його погляд трохи потемнів.
- Де це сталося? - Запитав Тадеуш.
- У північному районі. - Відповів колега. - Це був дуже пізній вечір. Майже ніч.
- Чи є якісь свідки?
- На жаль, ні.
Слідчий зітхнув і провів рукою по волоссю.
- Як і завжди.
Співробітник кивнув.
- Як і завжди.
Кілька секунд вони просто мовчали.
- Це вже який за рахунком? - Нарешті спитав детектив.
- Офіційно - четвертий. - Повідомив той. - Неофіційно… Сам розумієш.
Тадеуш гірко усміхнувся.
- Тобто їх може бути більше.
- Значно більше.
Він знову подивився в папку. Описи були схожі. Занадто схожі.
- У всіх цих вбивствах присутній той самий почерк. - Тихо мовив слідчий.
- Саме тому справа тепер у нас. - Відповів колега. - Керівництво хоче, щоб ми нарешті це закрили.
- "Нарешті." - Повторив Тадеуш. - Легко сказати. Потім перегорнув ще один аркуш.
- Більше немає ніяких слідів?
- Мінімум. Цей тип дуже обережно працює.
- Значить, не новачок.
- Очевидно.
Слідчий відкинувся на спинку стільця і задумливо подивився в стелю.
- Він не просто обережний. - Сказав детектив повільно. - Він… системний.
Співробітник трохи підняв брову.
- Думаєш?
- Подивись. - Детектив постукав пальцями по папці. - Час. Місця. Вибір жертв. Це не випадково.
- Тобто?
- Він планує. І робить це вже не вперше.
Колега замовк на секунду.
- Ти думаєш, він уже давно цим займається?
Тадеуш подивився прямо на нього.
- Я думаю, що ми просто почали помічати його тільки зараз.
Тиша між ними стала трохи важчою.
- Чудово. - Пробурмотів старший колега. - Просто чудово.
Слідчий закрив папку і ще кілька секунд тримав її в руках.
- Є щось ще? - Запитав він.
- Є одна деталь. Дрібна, але…
- Але?
- У кількох справах згадується, що жертви перед цим спілкувалися з кимось.
Детектив нахилився вперед.
- З ким?
- Невідомо. Але всі описують його приблизно однаково.
- Як?
Чоловік трохи задумався.
- Спокійний. Ввічливий. Не викликає підозри.
Тадеуш ледь помітно усміхнувся.
- Найгірший тип.
- Так.
- І що, вони не вказали жодного імені?
- Вказували. Але імена були різні. Тобто, цей убивця нікому не називав свого справжнього імені.
Слідчий знову відкрив папку. Його погляд став уважнішим.
- Значить, він вміє зникати. - Підсумував юнак.
- Схоже на те.
- І знає, як змусити людей довіряти.
Колега кивнув.
- Так.
Детектив провів пальцем по краю аркуша.
- Тоді він не просто мисливець. Він грає.
- У що?
Тадеуш підняв погляд.
- У довгу гру.
На мить стало дуже тихо. Десь у відділку пролунав телефон. Хтось голосно сказав чиєсь ім’я. Але тут, біля цього столу, все ніби трохи завмерло.
- Як думаєш, він колись зупиниться? - Запитав співробітник.
Слідчий заперечливо похитав головою.
- Ні.
- Чому?
Детектив зробив паузу.
- Бо він уже занадто далеко зайшов.
Колега видихнув.
- Тоді нам треба знайти його якомога швидше.
- Так. - Погодився Тадеуш. Він знову подивився на папку.
- Питання тільки в тому, - додав вже тихіше. - Чи не запізнилися ми вже.
Чоловік нічого не відповів. А слідчий ще довго сидів, дивлячись на матеріали справи. І чим довше він дивився, тим чіткіше розумів: це не останній випадок. Десь у цьому місті вже є наступна жертва. Просто вони ще про це не знають.