Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 11 вересня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 11 вересня.
    Я ще не встигла зайти в клас, як знову відчула погляди на собі. Вони ніби ковзали по мені, затримувалися довше, ніж зазвичай, і зовсім не поспішали зникати. Ніхто навіть не намагався приховати цю відверту цікавість. Я стрімко зайшла всередину, роблячи вигляд, що нічого не помічаю, хоча всередині вже з’явилося важке передчуття. Щось сталося. І я майже знала, що саме.
- Це вона…
- Ти бачив?
- Так, я вчора всю ніч читав коментарі…
Коментарі. Я завмерла на секунду, і одразу ж зрозуміла. Потім різко вдихнула і пішла далі, намагаючись не показувати, що всередині все вже почало відмирати. Дедалі ставало тільки ще гірше. Кілька людей відкрито дивилися на мене, а хтось вже навіть не приховував усмішки. Я сіла за своє місце, відкрила рюкзак і на секунду завмерла, дивлячись на телефон. Руки слухалися гірше, ніж зазвичай, але я все ж розблокувала екран і відкрила мережу. Перше, шо я там побачила це те саме фото. Я і він. Моє дихання збилося, хоч я й намагалася тримати обличчя спокійним. Під знімком уже було багато коментарів, і їхня кількість продовжувала швидко рости просто на очах.
- Ну що, знайшла нарешті? - Почувся голос позаду. Я обернулася. Кайто стояв, трохи нахилившись до мене, а поруч із ним були його друзі. Вони виглядали задоволеними, ніби це була якась весела гра, яку їм вдалося виграти.
- Ви ж обіцяли почекати. - Сказала я тихо, але чітко.
Мій ворог посміхнувся, навіть не намагаючись приховати це.
- Ми передумали.
- Чому?
- Бо нам набридло чекати. - Відповів однокласник легко.
Його спільники теж засміялися.
- Але це нечесно…
- А хто казав, що буде чесно? - Кайто нахилив голову. Я дивилася на нього, майже не кліпаючи.
- Видали це.
- Ні.
- Будь ласка.
- Пізно просити.
Я стиснула телефон ще сильніше.
- Ви не розумієте, що ви зробили.
- Розуміємо. - Мовив він. - І нам це навіть подобається.
Хтось із його друзів додав:
- Там уже купа лайків.
Вони знову засміялися.
Я відвернулася, бо не могла більше дивитися на них. Тоді знову подивилася в телефон.
Коментарі постійно оновлювалися один за одним. "Фу, що це взагалі таке?" "Вона ж іще дитина." "Ну ясно, від кого така поведінка." "Яка мати - така і донька." Я ковтнула, відчуваючи, як щось неприємне піднімається всередині. Потім пальцем прокрутила нижче. "Цікаво, скільки він їй платить?" "Вона сама цього хоче, видно ж." "Її треба негайно вигнати зі школи."
- Це не те, що ви думаєте. - Тихо прошепотіла я, хоча вже розуміла, що мене ніхто не слухає.
- Та звісно. - Почувся позаду глузливий голос Шиото. Я більше не оберталася. Урок почався, але я майже не чула вчителя. Його слова проходили повз, не залишаючи нічого після себе, ніби це був просто фоновий шум. Я знову відкрила коментарі. Я просто не могла зупинитися. "Жах, як таке взагалі можливо." "Її батьки про це знають?" "А, точно…" Я різко видихнула і на секунду заплющила очі, але це не допомогло. Слова залишалися. Тепер вони звучали вже не просто в телефоні, а прямо в моїй голові.
- Лоліта. - Пролунав голос вчителя. Я підняла очі.
- Ти слухаєш?
- Так. - Відповіла я, хоча це було неправдою.
- Тоді відповідай.
Я подивилася на дошку, але так і не змогла зосередитися. Позаду знову почулися тихі голоси.
- Вона зараз взагалі не тут.
- Та ясно, після такого…
Я опустила очі. Повітря стало важким, ніби його раптом стало менше. Післля цього знову глянула в телефон. Ще один коментар. "Ганьба." Це слово вдарило мене сильніше за інші. Я відчула, як всередині щось поволі починає ламатися. Це було невідворотньо. Різко закрила телефон, і в цю ж секунду зрозуміла, що більше не витримаю. Я схопила рюкзак.
- Лоліта! - Крикнув сенсей, але я вже його не слухала. Я швидко піднялася і майже вибігла з кабінету. Коридор пролетів перед очима, сходи здалися нескінченними, а двері школи - єдиним виходом. Я не зупинялася. Я бігла так, немов від цього залежало все. І, можливо, так і було. Коли я дісталася моря, мої ноги самі зупинилися. Я неспішно підійшла до берега і сіла на холодний пісок, обійнявши коліна руками. Хвилі накочувалися одна за одною, рівно та спокійно, обаючи ноги морською вологою. У світі нічого не змінилося. Я довго дивилася на воду. Просто дивилася, без думок. А потім усе різко повернулося: школа, коментарі, погляди, мама і він. Я одна. Це стало зрозуміло остаточно, без жодних сумнівів. Тому я міцніше обійняла себе руками, відчуваючи холод, який проходив крізь одяг. І раптом у голові з’явилася тиха, але дуже чітка думка. А що, якщо просто піти й не повертатися? Ні в школу. Ні додому. Нікуди. Я підняла погляд на горизонт. Він здавався таким безмежним і далеким, ніби там знаходився інший світ, у якому цього всього немає. Я ніколи раніше не думала про це серйозно. А зараз ця думка вже не здавалася такою неможливою. Я не знала, що буде далі, однак вперше за довгий час відчула, що можу хоча б щось змінити. Навіть якщо це означає просто втекти.

                                            ***

    Спочатку все було як зазвичай. Коли я повернулася додому, вже починало сутеніти. У вікнах горіло світло, і з кухні тягнувся знайомий запах їжі. На секунду це навіть здалося затишним, ніби нічого поганого не існує. Ні школи. Ні тих коментарів. Ні його. Я відчинила двері й рішуче зайшла всередину.
- Я вдома. - Голосно повідомила я.
- Лоліто, це ти? - Одразу відгукнулася мама.
- Так.
- Чому так пізно?
- Я гуляла з Юмі.
Я зняла взуття та стрімко пройшла далі. Такаші сидів за столом і спокійно пив чай. Коли я зайшла на кухню, він підняв погляд і ледь помітно усміхнувся.
- Вітаю. - Мовив мамин кавалер.
Я нічого не відповіла, лише кивнула і пройшла повз нього на кухню.
Матір стояла біля плити й виглядала… дуже щасливою.
- Ти вчасно. - Сказала вона. - Ми якраз сідаємо вечеряти.
Я мовчки сіла за стіл. Наступні кілька секунд ніхто нічого не говорив і це було неймовірно дивно. Зазвичай мама щось розповідала, жартувала і ставила запитання. Сьогодні вона теж намагалася, але її голос звучав трохи натягнуто.
- Як пройшов день? - Запитала матір, сідаючи поруч.
Я взяла виделку.
- Нормально.
Мама уважно подивилася на мене.
- Точно?
- Так.
Вона ніби хотіла щось ще сказати, але потім передумала.
- А в тебе як? - Раптом запитала в Такаші, звертаючись до нього.
Чоловік повільно підняв погляд.
- Все гаразд. - Рівним тоном відповів він. Я крадькома зиркнула на нього. Мамин кавалер майже не рухався й не посміхався, а просто сидів і дивився кудись у простір, наче думав про щось своє.
- Ти сьогодні був зайнятий? - Продовжила матір.
- Можна сказати і так.
- Робота?
Чоловік зробив невелику паузу.
- Так.
Я насупилася. Все було ніби як і зазвичай, однак це прозвучало вбіса дивно. Але мама, здається, не звернула на це уваги.
- Я сьогодні теж була зайнята. - Мовила вона, усміхаючись. - Довелося зустрітися з однією людиною…
Матір не договорила, та  я помітила, як Такаші одразу ж перевів на неї погляд. Цей рух був майже непомітним, але я його відчула.
- З якою? - Спокійно запитав він.
Його голос не змінився, однак щось у ньому стало іншим.
- Та так, по роботі. - Швидко відповіла мама. - Нічого особливого.
Кавалер дивився на неї ще кілька секунд.
- Зрозуміло.
Я відчула, як повітря стало важчим, немов кімната трохи звузилася.
- А ти як, Лоліто? - Раптом звернувся чоловік до мене. Я здригнулася.
- Що?
- Твій день, - повторив Такаші. - Справді був "нормальний?"
Його погляд впав на мої руки, які були всі вкриті синцями. "Чорт!" - Подумала я. - "Треба було накинути на них піджак!" Я стиснула вилку.
- Так.
Він нахилив голову, ніби уважно вивчаючи мене.
- Цікаво.
- Чому?
- Просто цікаво. - Відповів мамин кавалер задумливо. Я відвела погляд. Моя матір знову втрутилася:
- Лоліто, ти сьогодні якась мовчазна.
Я ледь стримала гіркий сміх.
- Я просто втомилася.
- У школі все добре?
Я мовчала кілька секунд.
- Так.
- Точно?
- Так.
Чоловік ледь помітно усміхнувся, і я встигла це побачити. Мені раптом стало дуже холодно.
- Це добре. - Сказав Такаші. Його голос звучав так, ніби він знав щось, чого не знала мама. Я більше не могла дивитися на нього. А тому зосередилася на тарілці, хоча майже не відчувала смаку їжі. Розмова знову почала затихати. І ця тиша виявилася гіршою за будь-які слова. Я відчувала, як щось назріває, наче перед грозою. Це той час, коли повітря стає важким, і ти вже знаєш, що скоро вдарить. Але ще не знаєш, коли саме.
- Я, мабуть, піду раніше спати. - Різко вирішила я, підводячись. Мама підняла на мене докірливий погляд.
- Ти навіть не доїла.
- Не хочу.
- Лоліто…
- Я правда втомилася.
Вона зітхнула.
- Добре.
Я розвернулася, і на секунду знову зустрілася поглядом із Такаші. Мамин кавалер дивився на мене прямо, спокійно і майже байдуже. Але в цьому погляді було щось… Щось дивне або навіть трохи божевільне. Я швидко відвела очі та пішла до сходів. Кожен крок здавався мені гучнішим, ніж зазвичай. Я піднялася нагору, зайшла в кімнату і зачинила двері. Одразу стало дуже тихо. Однак внизу ще було чути голоси. Мамин і його. Проте вони звучали приглушено, ніби здалеку. Я поволі підійшла до вікна. На вулиці вже було темно, і тільки вуличні ліхтарі освітлювали маленькі й вузькі вулички мого селища. Раптом я чітко зрозуміла: сьогодні щось має статися. Я ще не знала що. Але це відчуття всередині не зникало, і тільки росло з кожною хвилиною, як тінь, що неспішно накриває все навколо. І найгірше було те, що я нічого не могла зробити. Тільки чекати і гадати.