Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 10 вересня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 10 вересня.

    Я не пам’ятаю, як дійшла до школи. Моє тіло рухалося саме, наче без мене. Я йшла знайомою дорогою, бачила ті самі будинки, ті самі дерева, але все виглядало трохи розмитим, ніби я дивлюся на це крізь воду. У голові було тихо. Занадто тихо. Я зайшла в клас і сіла на своє місце, не дивлячись ні на кого. Я вже знала, що буде. Відчувала це ще до того, як почула перші шепоти. Вони не припинилися, а навпаки, здається, їх стало тільки більше.
- Вона прийшла. - Пошепки сказав хтось позаду.
- Я вже бачив фото. - Відповів інший. - Це жах.
- Ти думаєш, це правда?
- А як інакше?
Я ніяк не реагувала й не поверталася, а просто дивилася перед собою. У якийсь момент щось легенько прошурхотіло об мій стіл. Я опустила очі. Там лежав складений клаптик паперу. Мої очі завмерли на секунду. Потім я повільно розгорнула записку.
"Після уроку. Старе підсобне за спортзалом. Не змушуй нас чекати." Моя рука стиснула цей нещасний папірець. Навіть не потрібно було дивитися назад, щоб знати, хто це зробив. Урок почався, але я нічого не чула. Час тягнувся повільно та важко. Коли пролунав дзвінок, я не одразу піднялася, хоча потім все ж встала. Я знала, що якщо не піду - буде тільки гірше. Коридори здавалися довшими, ніж зазвичай. Я йшла неспішно, відчуваючи, як серце починає битися швидше з кожним кроком. Старе підсобне приміщення було майже за школою, біля спортзалу. Туди рідко хтось заходив, і саме тому вони завжди обирали це місце. Я зупинилася перед дверима, зробила глибокий вдих і зайшла. Вони вже знаходилися там. Кайто стояв, спершись об стіну. Поруч стояли його друзі. Вони одразу подивилися на мене.
- О, прийшла. - Сказав мій ворог, відштовхуючись від стіни.
- Я ж казав, що прийде. - Додав один із них.
Я залишилася стояти біля дверей.
- Я… - Почала я.
- Ну? - Перебив однокласник. - Де мої гроші?
Я стиснула пальці.
- Я... Не змогла.
Раптом стало дуже тихо. Він зірвався з місця і підійшов ближче.
- Що значить “не змогла”?
- Я… не змогла їх взяти.
- Тобто ти навіть не спробувала? - Кайто нахилив голову.
- Спробувала.
- І?
Я опустила очі.
- Мене побачили.
Хтось із його друзів голосно засміявся.
- Серйозно?
- Яка ж ти невдаха. - Додав інший. Мій ворог не сміявся. Натомість однокласник уважно дивився на мене.
- Ти розумієш, що це виключно твоя проблема? - Прошипів він тихо.
- Я знаю.
- Ні, не знаєш. - Кайто зробив ще крок ближче. - Бо якби знала, ти б стояла тут з грошима.
Я нічого не відповіла.
- Я сказав "завтра." - Продовжив мій ворог. - Пам’ятаєш?
- Я пам’ятаю.
- І що?
- Я не змогла.
Однокласник знову різко штовхнув мене. Я не втрималася і зробила крок назад.
- Мене не цікавить. - Відрубав він холодно.
- Кайто, я…
- Заткнився. - Перебив Кайто. Я замовкла, не знаходячи, що сказати у відповідь.
- Думаєш, я жартую? - Мій ворог дістав телефон. - Думаєш, це просто так?
Однокласник відкрив фото і показав мені. Я відвела погляд.
- Подивись. - Сказав він різкіше. Я не хотіла, але все ж подивилася.
- Красиво, правда? - Продовжував Кайто. - Ти і твій… друг.
Його друзі засміялися.
- Це не те, що ви думаєте. - Спробувала виправдатися я.
- Та невже? - Хмикнув Шиото.
- А що ж тоді?
Я мовчала.
- От і мовчи. - Сказав мій ворог. Він нахилився ближче.
- Останній раз пояснюю. - Мовив однокласник твердо. - Або ти приносиш гроші…
Кайто зробив паузу.
- Або це бачать усі.
- Не треба. - Попросила я.
- Треба.
- Будь ласка.
Мій ворог усміхнувся.
- Мені подобається, коли ти просиш.
Я відчула, як всередині щось стискається.
- Я не можу дістати таку суму.
- Можеш.
- Ні.
Несподівано відбувся раптовий поштовх ззаду. Я втратила рівновагу та вдарилася плечем об стіну.
- Можеш. - Повторив однокласник.
- Ні…
- Значить, не хочеш.
- Я хочу!
- Тоді доведи.
Я підняла на нього очі.
- Дай мені ще час.
Він задумався на секунду.
- Скільки?
- Кілька днів.
Його друзі переглянулися.
- Та вона просто тягне. - Хмикнув один із них.

- Так. - Погодився інший.
Кайто похитав головою.
- Ні, - відрізав мій ворог. - Тільки завтра.
- Я не встигну.
- Це не моя проблема.
Однокласник підняв телефон.
- Уявляєш, як швидко це розлетиться?
- Не треба…
- Усі побачать це.
- Кайто…
- Учителі та директор теж.
Я завмерла.
- І тоді вже не просто гроші будуть проблемою. - Тихо додав він. Я відчула, як у мене тремтять руки.
- Добре. - Погодилася я ледь чутно.
Кайто нахилився ближче.
- Я щось не чую. Давай голосніше.
- Добре. - Повторила я.
Мій ворог задоволено усміхнувся.
- От і розумниця.
Потім відступив.
- Завтра. - Вирішив він. - І без відмовок.
Я кивнула. Вони почали виходити. Останнім хто вийшов, був Кайто. Мій ворог ще раз подивився на мене.
- І не роби дурниць. - Докинув мені однокласник наостанок, а потім пішов. Двері зачинилися. А я залишилася одна. Я знову відчувала те саме. Безвихідь. Я зовсім не знала, що далі робити. І не бачила жодного виходу.

                                             ***

    Ось-ось мав би початися урок плавання. Ми зайшли в роздягальню після дзвінка. Там було шумно, як і завжди: хтось сміявся, хтось поспіхом діставав речі, а хтось обговорював щось голосно та безтурботно. Я мовчки підійшла до своєї лавки і почала переодягатися. Я намагалася не дивитися по сторонах, не ловити погляди, не слухати розмови. Але це не допомагало.
- Ти бачила? - Почулося десь збоку.
- Та всі вже бачили.
- Це взагалі…
Я швидше зняла блузку.
- Вона думає, що її не помітять?
- Та хай думає собі, що хоче.
Я стиснула зуби. "Просто переодягнись і вийди. Це все, що треба." Коли я вже закінчувала перевдягатися, більшість дівчат вже почали виходити. Шум поступово стихав, а роздягальня порожніла. Я полегшено видихнула. Може, цього разу… Я поволі підняла голову. І раптом зрозуміла, що ні. В приміщенні залишилися тільки ми: я і вони. Міса Амане стояла біля дзеркала, кокетливо поправляючи волосся. Її кучері аккуратно спадали на плечі, і вона дивилася на своє відображення так, ніби нічого навколо не існувало окрім неї. Дві її подруги стояли поруч. Вони вже пильно дивилися на мене. Я опустила очі і зробила вигляд, що шукаю щось у сумці.
- Ну що, - раптом сказала дівчина Кайто, навіть не повертаючись одразу. - Ми вже всі пішли, а ти ще тут.
Я нічого не відповіла. Вона поволі обернулася. Її усмішка була легкою. Але очі — ні.
- Лоліточко, - протягнула Міса. - Ти ж нікуди не поспішаєш?
Я підняла на неї погляд.
- Мені треба на урок.
- Нам усім треба. - Сказала одна з її подруг.
- Але ж кілька хвилин нічого не змінять, правда? - Додала інша. Я мовчала. Однокласниця зробила кілька кроків у мій бік.
- Я от думаю. - Мовила вона. - Ти зовсім втратила страх чи просто прикидаєшся?
- Я не розумію, про що ти. - Тихо пробурмотіла я. Дівчина Кайто зупинилася прямо переді мною.
- Та невже? - Міса нахилила голову. -Тоді я поясню.
Однокласниця холодно посміхнулася.
- Ти не дала гроші Кайто.
Я відчула, як серце стискається.
- І знаєш, що найцікавіше? - Продовжила вона. — Він завжди ділився ними хі мною. А ти взяла і все зіпсувала.
- У мене не було…
- О, не починай. - Перебила мене дівчина Кайто.- Мені не цікаві твої виправдання.
- Я правда не змогла…
- Не змогла? - Міса дзвінко захихотіла. - Це ж треба.
Її подруги теж усміхнулися.
- Тоді поясни мені. - Сказала однокласниця нахиляючись трохи ближче. - Як тобі вдалося закадрити такого чоловіка?
Я завмерла.
- Що? - Ледь чутно мовила я. Дівчина посміхнулася ще  ширше.
- Ну того, що з фото.
На мить стало неймовірно тихо.
- Що, Лоліточко, -вона нахилилася ще ближче, а її голос став тихішим і гострішим. - Вирішила піти шляхом своєї матері?
Я відчула, як всередині все стискається.
- Як тобі доросле кохання? - Продовжила знущатися Міса.
Її подруги захіхікали в унісон під ці слова.
- Це не так. - Спробувала викрутитися я.
- Та невже? - Одна з них закотила очі.
- А виглядає дуже навіть так. - Додала інша.
- Може, поділишся секретом? - Знову єхидно спитала однокласниця. - Як ти його зачепила?
- Я не…
Я не встигла договорити. Дівчина Кайто несподівано грубо вдарила мене по щоці. Я похитнулася.
- Не бреши. - Прошипіла вона, вже без усмішки.
- Я не брешу…
- Тоді доведи.
- Я не повинна нічого доводити.
Знову на мить стало дуже тихо.
- Чула? - Сказала одна із її подруг. - Вона ще й огризається.
- Схоже, їй мало. - Відповіла друга. Я зробила крок назад, але одразу ж вперлася у лавку.
- Я сказала, що це не так. - Спробувала виправити все я. Міса подивилася на мене довго, а тоді злегка кивнула.
- Добре. - Неохоче сказала однокласниця. - Тоді поясни це по-іншому.
Дівчина Кайто різко нанесла мені удар по животу. Я втратила рівновагу і впала на лавку. Живіт одразу ж скрутило від пекучого болю.
- Досить. - Прохрипіла я, намагаючись підвестися.
- Ні. - Спокійно відповіла вона. Хтось ззаду штовхнув мене ще раз.
- Ти не віддала нам гроші. - Сказала одна з них.