Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 9 вересня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 9 вересня.

    Коли я зайшла в клас, усе виглядало як завжди. Ті ж парти, ті ж вікна, той самий шум перед уроком. Хтось сміявся, хтось голосно говорив, а хтось просто сидів у телефоні. Але щось було не так. Я відчула це одразу. Погляди. Вони не були звичайними. Я пройшла до своєї парти і сіла, не дивлячись ні на кого прямо. Але боковим зором бачила, як хтось швидко відводив очі, як тільки я повертала до нього голову. І ще цей шепіт, тихий, проте постійний. Я відкрила зошит, намагаючись робити вигляд, що нічого не помічаю.
- Це вона? - Почулося десь позаду.
- Та ти що, звісно вона.
- Серйозно?
- Я ж казав.
Я завмерла. Серце вдарило сильніше.
- Покажи ще раз. - Сказав інший голос.
- Та тихо ти. - Прошепотів хтось.
- Ну покажи…
Я повільно вдихнула. "Тільки не обертайся." - Нагадала сама собі.
- Дивись. - Тихо мовив знайомий голос. Шиото. Я одразу впізнала його.
- Ого… - Протягнув хтось. - Це взагалі нормально?
- Вона з ним іде. - Додав інший. - Бачиш?
- Він же дорослий.
- Та ще й який…
Далі пролунав тихий сміх. Я стиснула ручку сильніше.
- Думаєш, це правда? - Запитав один із однокласників.
- А як інакше? - Відповів Шиото. - Я сам бачив.
- Серйозно?
- Та кажу ж, зранку. Вони разом ішли.
- Жесть…
- От тобі і "донька повії." - Хмикнув ще один.
Вони засміялися неголосно, але я все одно почула. Згодом відчула, як щось холодне опускається всередині. Фото. Вони говорили про фото. Я це одразу зрозуміла. Хтось бачив мене з Такаші і зробив знімок. І тепер… Я не знала, що саме там. Але цього було достатньо.
- А скинь мені. - Мовив один із них.
- Я вже в чат кинув.
- Серйозно? Дай глянути.
- Та тихо ви, зараз урок почнеться.
Я не рухалася і тільки дивилася в зошит, хоча й не бачила нічого.
- Вона навіть не знає. - Єхидно сказав хтось.
- Та їй байдуже. - Відповів інший. - Вона така ж, як і її матуся.
- Яка?
- Ну… сам розумієш.
Знову пролунав сміх. Я закусила губу. "Не обертайся. Не реагуй. Не показуй." У цей момент пролунав дзвінок. Вчитель зайшов у клас, і шум трохи стих.
- Сідайте. - Промовив він. - Починаємо урок.
Я спробувала зосередитися, але це виявилося неможливо. Позаду знову почали шепотітися. Тихіше, ніж раніше, однак я все одно чула.
- Він її проводив, ти бачив?
- Так.
- Це взагалі…
- Та ясно все.
- Думаєш, вони…
- Сто відсотків.
- Фу.
- Тихо, вчитель дивиться.
Я відчула, як щоки починають горіти.
- Лоліта. - Раптом почувся голос сенсея. Я різко підняла голову.
- Так?
- Ти слухаєш?
- Так.
- Тоді відповідай.
Я подивилася на дошку. Слова розпливалися переді мною.
- Я…
Позаду хтось тихо засміявся.
- Тихіше. - Зробив зауваження учитель, навіть не дивлячись назад.
- Я… не зовсім зрозуміла питання. - Промямлила я.
Він зітхнув.
- Зосередься.
- Добре.
Я опустила очі.
- Вона сьогодні якась… - Прошепотів хтось позаду.
- Та зрозуміло чому.
- Замовкніть. - Різко сказав інший.
- А що, правда ж.
Я намагалася не слухати. Але це було всюди. Кожне слово ніби врізалося мені в голову. Урок тягнувся нескінченно. Я не запам’ятала нічого, крім голосів, сміху та поглядів. Коли пролунав дзвінок, я навіть не одразу зрозуміла, що це кінець. Я почала складати речі.
- Лоліта. - Раптом назвав моє ім'я сенсей.
Я завмерла.
- Залишся, будь ласка.
В класі стало тихіше. Хтось тихо прошепотів:
- О, почалося…
- Думаєш, через це?
- А через що ще?
Я поволі підняла голову.
- Так. - Погодилася, розуміючи, що в мене назрівають серйозні проблеми. Учні почали виходити, але не всі одразу. Дехто затримувався, дивився на мене і шепотівся.
- Це буде цікаво…
- Слухай, потім розкажеш.
- Та ясно.
Я сиділа, не рухаючись, аж поки клас не спорожнів. Двері зачинилися і стало тихо. Занадто тихо. Я підняла очі на вчителя. Той дивився на мене дуже серйозно.
- Нам потрібно поговорити. - Повідомив він. І від його тону стало ще гірше.

- Я зрозуміла. - Тихо відповіла я.
Сенсей кілька секунд дивився на мене, ніби оцінював.
- До мене дійшли деякі чутки. - Почав вчитель. - Але я не люблю чутки. Я люблю факти.
Я стиснула руки під партою.
- Які саме? - Запитала, хоча вже й так знала.
- У школі говорять, що ти… - Він зробив паузу. - Підтримуєш близькі стосунки з дорослим чоловіком.
У мене ніби щось провалилося всередині.
- Це неправда. - Одразу повідомила я.
- Я хочу це почути від тебе чітко. - Відповів сенсей. - Ти заперечуєш ці слова?
- Так.
- Повністю?
- Так.
Вчитель кивнув, але не виглядав повністю  переконаним.
- Розумієш. - Продовжив він. - Проблема в тому, що є… підтвердження.
Я різко підняла очі.
- Які?
- Фото.
Я завмерла. Отже, це таки правда.
- Тебе бачили сьогодні вранці. - Повідомив сенсей. - Ти йшла разом із дорослим чоловіком.
Я мовчала кілька секунд.
- Він… просто провів мене до школи. - Сказала нарешті.
- Хто він?
- Знайомий моєї мами.
- І чому він тебе проводжав?
- Я не просила.
Вчитель трохи нахилив голову.
- Тобто це була його ініціатива?
- Так.
- І ти не бачиш у цьому нічого дивного?
Я стиснула пальці сильніше.
- Я сказала йому, що не треба.
- Але ти все одно пішла з ним.
- У мене не було вибору.
Він замовк на секунду.
- Це важлива фраза, Лоліта. - Мовив вже тихіше. - "Не було вибору."
Я відчула, як серце починає битися швидше.
- Я мала на увазі, що мама змусила мене. - Швидко додала я. Сенсей уважно подивився на мене.
- Твоя мама знає, що він тебе супроводжує?
- Так.
- І вона не проти?
- Ні.
Вчитель повільно кивнув.
- Тоді добре. - Погодився він. - Це дещо прояснює ситуацію.
Але його тон говорив інше.
- Послухай. - Голос сенсея трохи пом’якшав. - Я не хочу робити поспішних висновків. Але ти маєш розуміти, як це виглядає з боку.
Я опустила очі.
- Я розумію.
- Ти впевнена, що цей чоловік… поводиться коректно?
Я завмерла. Перед очима на секунду з’явилася вчорашня сцена, однак я швидко відігнала цю думку.
- Так.
Це слово прозвучало занадто тихо.
- Точно? - Уточнив вчитель.
- Так.
Він ще трохи помовчав.
- Добре. Я поки що не буду робити остаточних висновків.
Я підняла на нього очі.
- Але, - додав сенсей. - Якщо я почую щось подібне ще раз або побачу щось, що викликає сумніви, я буду змушений втрутитися серйозніше.
Я кивнула.
- Я зрозуміла.
- І ще, - сказав учитель. - Якщо щось відбувається… щось, про що ти не можеш сказати прямо… Ти завжди можеш звернутися до мене.
Я нічого не відповіла.
- Ти зрозуміла? - Повторив він.
- Так.
- Добре. Тоді можеш йти.
Я повільно встала. Ноги здавалися важкими.
- Дякую. - Промовила я тихо і вийшла з класу. Коридор зустрів мене шумом. Але він уже не здавався таким звичайним. Я знову відчувала на собі погляди. Тоді зробила кілька кроків і раптом побачила її. Юмі. Вона йшла мені назустріч. Я мимоволі відчула, як всередині щось трохи полегшало.
- Привіт. - Привіталася я. Сусдіка підняла очі й подивилася на мене на секунду. І… нічого не сказала. Вона просто відвела погляд і пішла далі так, ніби мене не існувало. Я завмерла.
- Юмі… - Знову тихо покликала її. Подруга не зупинилася й не обернулася, а просто пішла. Я залишилася стояти посеред коридору, немов щось остаточно зламалося.
- Ну що. - Почувся голос позаду. Я рвучко обернулася. Там стояли Кайто і його друзі. Як завжди. Тільки тепер їхні обличчя виглядали ще більш задоволеними.
- Поговорила? - Усміхнувся Кайто.
Я нічого не відповіла.
- Судячи з усього, так. - Додав він. - І як, приємно?
- Чого ти хочеш? - Втомлено зітхнула я. Однокласник зробив крок ближче.
- О, тепер ти питаєш правильно.
Його друзі тихцем засміялися.
- Бачиш, - почав мій ворог. - Тепер у нас є дещо цікаве.
Він дістав телефон і показав мені те саме фото. Я відвела погляд.
- Гарно вийшло, правда? - Єхидно поцікавився Кайто.
- Видали це.
Однокласник засміявся.
- І втратити такий матеріал? Ти серйозно?
- Будь ласка.