Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 9 вересня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 9 вересня.
   Я прокинулася раніше, ніж хотіла. Спочатку навіть не зрозуміла, чому. Просто лежала і дивилася в стелю, відчуваючи дивне напруження всередині, ніби щось не так. А потім згадала. Він. Я різко сіла на ліжку й кілька секунд просто сиділа, слухаючи. У будинку було тихо, але не так, як зазвичай. Це була інша тиша, чужа. Я не хотіла спускатися вниз, але довелося. Повільно вдяглася, зібрала рюкзак і вийшла з кімнати. Кожен крок сходами здавався гучнішим, ніж мав би бути. І ще до того, як опинилася на кухні, я вже знала, що він там. Я відчула це. Коли ж зайшла, вони вже сиділи за столом. Мама - як завжди, з чашкою чаю, спокійна і навіть трохи весела. Поруч спокійно сидів він. Наче нічого не сталося. Наче він завжди тут снідає.
- Доброго ранку. - Сказала матір, помітивши мене. - Сідай, я тобі вже насипала.
Я не одразу відповіла.
- Він ще тут? - Запитала різко й навіть не намагаючись звучати м’якше. Мама трохи здивувалася.
- Лоліта…
- Що? - Я подивилася на неї. - Я просто питаю.
Такаші підняв на мене погляд і усміхнувся.
- Я вирішив залишитися. - Непорушно відповів мамин кавалер. - Не бачу в цьому проблеми.
- Я бачу. - Тихо відповіла я.
Матір зітхнула.
- Сідай уже. - Сказала вона. - Тільки не починай зранку.
Я поволі сіла за стіл.
- Ти ж не запізнишся? - Запитала мене мама.
- Ні.
- От і добре.
Я мовчки взяла палички. Він дивився. Я відчувала це.
- Ти знову майже не їси. - Зауважив чоловік.
- Я їм.
- Дуже мало.
- Мені вистачає.
- Сумніваюся. - Мовив Такаші спокійно.
Я підняла очі.
- Це не ваша справа.
Мря матір одразу ж втрутилася:
- Лоліта!
- Що? - Я не відводила погляду.
- Не груби.
- Я не грублю.
Мамин кавалер тихо усміхнувся.
- Все нормально. - Легко сказав він. - Мені навіть цікаво.
- Що саме? - Різкіше, ніж хотіла, відповіла я.
- Як ти реагуєш. - Чоловік злегка нахилив голову. - Це багато про що говорить.
Я стиснула палички сильніше.
- Я не предмет для спостережень.
- Хіба? - Такаші подивився прямо на мене.
- Досить. - Різко кинула мама. - Обоє.
Спершу кілька секунд було доволі тихо. Я намагалася не дивитися на нього, але це виявилося складніше, ніж я думала. Бо його погляд був дуже відчутний.
- До речі, - раптом сказав мамин кавалер, ніби між іншим. - Я подумав, що проведу тебе до школи.
Я завмерла.
- Не треба. - Одразу сказала йому.
- Чому?
- Бо я сама ходжу.
- Сьогодні не обов’язково.
- Обов’язково.
Матір подивилася на мене.
- Лоліта, це просто турбота про тебе.
- Мені не потрібна така турбота.
- Це небезпечно. - Додав Такаші. - Ти ж чула про те, що відбувається.
Я різко глянула на нього.
- Я впораюся сама.
- Я в цьому не сумніваюся. - Відповів він. - Але все ж.
- Ні.
- Так.
Я подивилася на маму.
- Скажи йому, щоб не йшов зі мною.
- Я не бачу проблеми. - Зауважила вона. - Навпаки, мені буде спокійніше.
- А мені - ні.
- Ти перебільшуєш.
- Я не перебільшую.
Матір трохи втомлено зітхнула.
- Лоліта, це просто дорога до школи.
- Я ходжу сама щодня.
- І сьогодні нічого не зміниться. - Докинув чоловік. - Просто я тебе проведу до школи.
Я відчула, як всередині піднімається роздратування.
- Саме це і проблема.
- Яка? - Такаші дивився дуже уважно.
- Ви.
Запала неприємна тиша. Мама рвучко поставила чашку на стіл.
- Досить. - Сказала вона вже серйозніше. - Лоліто, ти переходиш межу.
Я мовчала.
- Він просто хоче допомогти.
- Я не просила в нього допомоги. Я просто хочу, щоб мене залишили в спокої.
Він злегка усміхнувся, від чого мені стало ще неприємніше.
- А я бачу, ти доволі вперта панянка.
Я відвела погляд.
- Ми вже вирішили. - Рішуче мовила матір. - Він тебе проведе.
Я різко підняла очі.
- Ні.
- Так.
- Я не піду з ним!
- Підеш. - Вирішила вона твердо. - І це не обговорюється.
Кілька секунд я просто дивилася на неї. Мама не відводила погляду. Я зрозуміла. Я програла. Тому поволі опустила очі.
- Добре. - Погодилася нарешті тихо.
Мамин кавалер нічого не сказав, а тільки усміхнено кивнув. І мені знову стало холодно.

- От і чудово. - Зраділа матір, ніби все вирішилося найкращим чином. - Доїж і збирайся.
Я мовчки встала. Їсти більше не хотілося. Я взяла рюкзак.
- Я готова.
- Ходімо. - Відповів Такаші.
Я не подивилася на нього, але ми вийшли з дому разом. Стало зрозуміло, що сьогодні щось піде не так. Хоча, здається, вже пізно було сподіватися на інше.