Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 8 вересня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 8 вересня.
Вранці все виглядало так, ніби нічого не сталося. Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. У будинку було тихо. Мама ще спала, або просто не вийшла зі своєї кімнати. Я не стала перевіряти. На кухні виявилося прохолодно. Я відкрила вікно - з моря потягнуло свіжим повітрям, трохи солоним і вологим. Це завжди допомагало мені прокинутися. Я швидко зібрала собі сніданок у контейнер. Нічого особливого: рис, трохи овочів і чай у пляшці. Мама зазвичай готує щось складніше, але сьогодні мені не хотілося її будити. Перед тим як вийти, на секунду зупинилася біля дверей її кімнати. Там було тихо. Я пішла. На вулиці здавалося ще холодно, але сонце вже піднімалося. Наше селище вранці виглядало майже ідеально: вузькі вулиці, невеликі будинки, і десь далеко чути море. Якщо не думати ні про що, можна навіть повірити, що тут нічого поганого не може статися. Сьогодні я йшла знайомою мені дорогою, коли раптом  почула голос позаду.
- Лоліта! Почекай!
Я обернулася. Це була Юмі - моя сусідка. Вона бігла до мене, розмахуючи руками.
- Ти знову вийшла раніше за мене. - Сказала подружка, коли наздогнала мене. - Я ледве встигла.
- Ти сама довго збираєшся. - Відповіла я.
- Бо я нормальна людина, яка хоче виглядати добре. - Вона поправила волосся. - А не як ти.
Я знизала плечима.
- Мені і так нормально.
- Звісно. - Юмі скосила на мене очі. - Ти ж навіть у спідниці більше схожа на хлопчика, аніж на дівчинку.
Я нічого не сказала. Подружка засміялася.
- Добре, добре, не ображайся. - Швидко додала сусідка. - Мені навіть подобається. Ти хоча б не така, як всі.
Ми пішли далі разом.
- Ти чула? - Раптом сказала вона, знизивши голос.
- Що саме?
- Про те, що відбувається.
Я подивилася на неї.
- Ні.
Юмі озирнулася, ніби перевіряючи, чи нас ніхто не слухає.
- Кажуть, у нас з’явився маніяк.
Я мовчала.
- Серйозно. - Подружка нахилилася ближче. - Вчора в магазині всі про це говорили.
- І що саме кажуть?
- Що він ґвалтує на жінок. - Тихо сказала сусідка. - А потім… - Вона на секунду замовкла. - Вбиває їх.
Я трохи стиснула ремінець сумки.
- Це просто чутки.
- Ні, - Юмі похитала головою. - Уже є перші жертви.
- Де?
- Десь на околиці. І ще одну знайшли ближче до міста.
Ми йшли мовчки кілька секунд.
- Поліція щось робить? - Запитала я.
- Напевно. - Юмі знизала плечима. - Але ти ж знаєш, як це буває. Спочатку всі думають, що це лише випадковість.
- А потім?
- А потім стає пізно. - Сказала подружка тихіше. Я подивилася вперед.
- І ти віриш у це?
- Не знаю, - відповіла сусдіка чесно. - Але люди виглядали наляканими.
- Люди завжди чогось бояться.
- Так, але не всі одночасно.
Я задумалася.
- Може, це просто один випадок, який перебільшили.
- Хотіла б я так думати. - Сказала Юмі. - Мама сьогодні взагалі не хотіла мене відпускати в школу саму.
- І що ти сказала?
- Що я не маленька. - Вона фиркнула. - Хоча, якщо чесно… мені теж трохи не по собі.
Я глянула на неї.
- Тоді не ходи сама.
- Саме тому я й наздогнала тебе. - Юмі усміхнулася. - З тобою якось спокійніше.
- Чому?
- Не знаю. - Подружка задумалася. - Мабуть, тому, що ти виглядаєш старшою за мене.
Я трохи усміхнулася.
- Може.
- От бачиш! - Сусідкв штовхнула мене плечем. - Я правильно обрала охоронця.
- Я не охоронець.
- Тим краще. Безкоштовно.
Ми обидві трохи засміялися, і напруга ніби стала меншою.
- Але якщо це правда… - Знову почала Юмі.
- То що?
- Треба бути обережнішими.
Я кивнула, погоджуючись.
- Так.
- Особливо ввечері. - Додала вона. - І не ходити поодинці.
Я нічого не відповіла.
- Ти ж не будеш гуляти сама, правда? - Подружка подивилася на мене уважніше.
- Ні. - Мовила я.
Це була не зовсім правда.
- І скажи своїй мамі. - Продовжила сусідка. - Нехай теж буде обережною.
Я на секунду завмерла.
- Вона і так… - Я не закінчила.
- Що?
- Нічого.
Ми вже підходили до школи. Там було шумно, як завжди. Учні збиралися біля входу, хтось сміявся, хтось сперечався. З вигляду наче нічого й не змінилося.

- Бачиш? - Сказала Юмі. - Всі нібито поводяться нормально.
- Бо це далеко від них.
- Поки що. - Тихо докинула подружка.
Я подивилася на будівлю школи.
- Пішли. - Вирішила вголос.
- Пішли.
Ми зайшли всередину разом. І я подумала, що, можливо, вона й справді перебільшує. Але чомусь слова про "маніяка" не виходили в мене з голови. Ми з Юмі розійшлися біля сходів.

- Побачимось після уроків? - Запитала сусідка.
- Якщо не втечеш раніше. - Відповіла я.
- Дуже смішно. - Юмі закотила очі. - Я серйозно.
- Побачимось.
Подружка кивнула і побігла у свій клас. Я ж залишилася стояти на секунду довше, ніж потрібно. А потім повернулася і пішла коридором у протилежний бік. Чим ближче підходила до свого класу, тим повільніше йшла. Там завжди однаково. Я відкрила двері. Розмови на секунду стихли. Не повністю - просто стали тихішими. Декілька людей подивилися на мене, а потім відвели погляди, ніби нічого не сталося.
Я зайшла і мовчки попрямувала до свого місця. Моє місце завжди розташовувалося біля вікна, майже в кінці класу. Зручно, щоб дивитися на вулицю і робити вигляд, що тебе тут немає. Я ще не сіла, коли почула голос позаду.
- Дивіться, хто прийшов.
Я не оберталася.
- Донька повії. - Інший голос тихо засміявся.
- Тихіше. - Сказав третій. - Вона ж образиться.
Я сіла. Стілець виявився холодним. Я поклала сумку поруч і дістала зошит.
- Ей, - пролунав голос прямо за спиною. - Ти нас чуєш?
Я не відповіла.
- Звісно, чує. - Промовив той самий голос. - Просто робить вигляд.
Я стиснула ручку трохи сильніше.
- Може, вона думає, що якщо мовчатиме, то все зникне. - Додав інший.
- Як її мама зникає після своїх романів. - Хтось тихо хмикнув. Вони засміялися. Я дивилася в зошит. Букви злегка розпливалися перед очима.
- Цікаво. - Знову заговорив головний із них. - Її мама з ким вчора була?
Я добре знала цей голос.
- Знову з кимось новим? - Додав він. - Чи повернулася до старих?
Я повільно вдихнула.
- Може, спитаємо прямо? - Сказав один із його друзів. - Ей, ти!
Я не обернулася.
- Ти ж знаєш, правда? - Продовжив мій ворог. - Вона ж тобі все розповідає.
- Залиш її. - Раптом тихо сказав хтось інший у класі. На секунду стало тихіше.
- Ти що, її захищаєш? - Різко відповів головний.
- Ні, просто…
- Тоді стули пельку і мовчи.
Тиша повернулася, але вже інша. Напружена. Я почула, як хтось позаду нахилився ближче до мене.
- Знаєш, - прошепотів він майже біля мого вуха. - Мій батько теж колись "знав" твою матусю.
Я заплющила очі на секунду.
- І що з цього вийшло? - Однокласник тихо засміявся. - Нічого хорошого.
- Вона сама винна. - Докинув інший.
- Як і ти. - Пролунало слідом.
У цей момент двері відчинилися, і в клас зайшов учитель. Розмови одразу стихли.
- Сідайте. - Сказав він, відкриваючи журнал. - Починаємо урок.
Я випрямилася. Може, зараз стане тихіше. Перші кілька хвилин і справді було спокійно. Учитель пояснював тему, хтось записував, а хтось просто мовчки дивився в підручник. А потім я відчула легкий поштовх. Стілець ледь помітно зрушився. Я не повернулася. Далі пролунав щ один поштовх, але цього разу трохи сильніший. Я стиснула руки під партою.
- Припини. - Тихо прошепотіла, не обертаючись.
- Що? - Так само тихо відповів голос позаду. - Я ж нічого не роблю.
Стілець знову смикнувся.
- Я сказав, що я нічого не роблю. - Повторив він, уже з насмішкою.
Я мовчала.
- Може, це тобі здається. - Додав його друг.
Вони розсміялися. Відбувся ще один поштовх. Цього разу стілець голосно скрипнув.
- Що там відбувається? - Раптом сказав учитель.
Я завмерла.
- Нічого. - Швидко відповів хтось позаду.
- Я питаю тебе. - Звернувся сенсей до мене. - Чому ти шумиш?
Я повільно підвела голову.
- Я не…
Стілець різко смикнули ще раз.
- Ти щойно зробила це знову, ще й прямо переді мною. - Суворо мовив учитель.
- Я не робила цього. - Пролепетала я.
- Тоді поясни, що це було. - Його голос став жорсткішим.
Я мовчала.
- Вона просто не може всидіти спокійно. - Відповів хтось позаду.
- Так, - підтримав інший. - Постійно крутиться.
Кілька людей у класі тихо засміялися. Я відчула, як горло стискається.
- Досить. - Сказав учитель. - Якщо ти не можеш поводитися нормально, то будеш відповідати за це.
Я дивилася перед собою.