Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 7 вересня.

Запис із щоденника Лоліти Хаясе. 7 вересня.
    Сьогодні ввечері я знову бачила його. Я стояла біля вікна на другому поверсі, коли мама поверталася додому. Сонце вже майже сіло, і небо було такого дивного кольору, ніби хтось розлив по ньому червону фарбу й трохи розбавив її водою. У такому світлі все виглядає не зовсім справжнім, наче це не наш будинок і не наша вулиця, а просто декорація. Вона йшла повільно, але впевнено, як і завжди. У руках тримала букет квітів - великий, яскравий, з червоними і білими трояндами. Мама усміхалася. Я одразу зрозуміла, що це від нього. Він стояв трохи далі, біля дороги. Я не бачила його обличчя чітко, тільки сам силует. Але цього разу щось було інакше. Цей чоловік не пішов одразу, а просто стояв і дивився їй услід. Занадто довго. Мені це не сподобалося. Я відійшла від вікна ще до того, як мама підійшла до дверей. Не хотіла, щоб вона подумала, що я підглядаю. Хоча, якщо чесно, я завжди підглядаю. Коли вона подзвонила у двері, я вже стояла в коридорі.
- Ти знову бачилася з тим бізнесменом? - Запитала я, відкриваючи. Мама тільки кивнула і посміхнулася ще ширше. Вона виглядала дуже щасливою. Навіть занадто.
- А що, ревнуєш? - Тихо засміялася.
- Ні, - я знизала плечима. - Просто питаю.
- Так, бачилася. - Задоволено мовила мама, заходячи в дім. - І, між іншим, він дуже щедрий.
Вона підняла букет.
- Подивись, яка краса.
- Гарні. - Легко погодилася я.
- Гарні? Та вони розкішні! - Мама поставила їх на стіл. - Такі квіти просто так не дарують. Я зачинила двері і подивилася на неї.
- І що він хоче?
- Ой, Лоліта. - Вона махнула рукою. - Всі вони щось хочуть.
Ми пішли на кухню. Мама сіла за стіл, поклала сумочку поруч і почала знімати сережки.
- Ну, слухай, - сказала. - Сьогодні був дуже цікавий день.
Я мовчки сіла навпроти.
- Почнемо з Ахмада. - Вона підперла щоку рукою. - Пам’ятаєш, я розповідала?
- Той, що хотів везти тебе за кордон?
- Так! - Мама оживилася. - Він сьогодні знову дзвонив. Каже: "Я все вирішив, поїдемо через місяць".
- І ти поїдеш?
Вона хитро посміхнулася.
- Подивимось. Він мені подобається, але він занадто нудний. Уявляєш, він хоче, щоб я… - Мама нахилилася ближче. - Заспокоїлася.
- В якому сенсі?
- В прямому. - Вона засміялася. - Один чоловік, стабільність, сімейне життя… нудьга.
Я нічого не відповіла.
- А ще є Харуто. - Продовжила мама. - О, це вже окрема історія.
- Це той, що ревнує?
- Дуже ревнує. - Вона закотила очі. - Сьогодні влаштував мені сцену по телефону. Каже: “Де ти була? З ким ти була?”
- І що ти йому сказала?
- Те, що він хотів почути, звісно. - Матір посміхнулася. - Інакше б не відчепився.
- Тобі не набридає?
- Ні, - мама впевнено похитала головою. - Це частина гри.
Вона зробила паузу, а потім додала:
- Є ще Каєн. Ось він мені подобається.
- Чим?
- Він мовчазний. І дарує хороші подарунки.
- Це головне?
- Звісно, ні. - Мама усміхнулася. - Але приємно.
Я дивилася на неї і намагалася зрозуміти, чи вона жартує.
- А той… - Я трохи зам’ялася. - З квітами?
Мама одразу подивилася на мене.
- А що з ним?
- Він дивний.
Вона зітхнула.
- Знову ти за своє.
- Я серйозно. - Сказала я. - Він не такий, як інші.
- І чим же він відрізняється? - Її голос став трохи холоднішим.
Я задумалася.
- Він… не виглядає так, ніби йому весело.
- І що? - Мама підняла брову. - Люди не мають постійно усміхатися.
- Він дивиться інакше.
- Як?
Я опустила очі.
- Наче… він замислив щось нехороше.
На кілька секунд стало тихо. Потім матір засміялася.
- Лоліта, ти просто надивилася фільмів.
- Ні.
- Так, - вона махнула рукою. - Тобі здається.
- Він стояв і дивився, як ти йдеш. - Тихо зауважила я. - І не йшов.
Мама на мить замовкла.
- Це нормально. - Мовила вже спокійніше. - Люди іноді так роблять.
- Ні. - Я похитала головою. - Це було… не нормально.
Вона уважно подивилася на мене.
- Ти боїшся?
Я не відповіла одразу.
- Трохи.
Мама посміхнулася вже м’якше.

- Не варто. Я вмію розбиратися в людях.
Я подивилася на неї.
- Ти впевнена?
- Абсолютно. - Вона впевнено кивнула. - Я ж досі жива, правда?
Матір засміялася. А я - ні.
- Він просто ще один чоловік. І, можливо, навіть найкращий з усіх.
- Чому ти про нього нічого не розповідаєш? - Запитала я.
Мама трохи здивувалася.
- Бо там поки що нічого розповідати.
- Але ти з ним зустрічаєшся.
- І що? - Вона знизала плечима. - Це не означає, що я маю одразу все викладати.
- Ти ж розповідаєш про інших.
Вона подивилася на мене довше, ніж зазвичай.
- Просто він… інший. - Замислено сказала нарешті.
- Ось. - Одразу ж вхопилася за слово я. - Я ж казала.
- Не в тому сенсі. - Швидко додала матір. - Він серйозніший і впливовіший. З ним треба бути обережнішою.
- Обережнішою? - Я нахилилася вперед.
- В хорошому сенсі, - посміхнулася мама. - Щоб не зіпсувати все.
Мені це не сподобалося.
- Мамо…
- Все. - Вона різко піднялася. - Досить про нього.
Я замовкла. Матір знову посміхнулася, ніби нічого не сталося.
- Краще розкажи, як у тебе справи.
Після цього вона знову почала говорити про щось інше, і розмова повернулася до звичного веселого тону. Ми навіть посміялися кілька разів. Здавалося, що все нормально, але мені все одно було не по собі. Після вечері я піднялася до своєї кімнати. Там виявилося дуже тихо, тільки вітер трохи шелестів за вікном. Я сіла за стіл і відкрила щоденник. Потім довго не могла почати писати. Просто сиділа і дивилася на порожню сторінку. А тоді написала: "Він мені не подобається." І ще: "Я не знаю чому, але коли я дивлюся на нього, мені здається, що він дивиться не на маму. А ніби… крізь неї." Я зупинилася і прислухалася. В будинку було тихо. Занадто тихо. "Він не такий, як інші." Я закреслила цю фразу й написала знову: "Мені здається, що він небезпечний." Це слово виглядало дивно на папері. Так, ніби воно не мало там бути. Я швидко закрила щоденник. Мені раптом стало холодно, хоча в кімнаті було тепло. Я відсунула шухляду столу і натиснула на маленьку тріщину в дереві. Потайне відділення відкрилося тихо, як завжди. Я поклала щоденник всередину і обережно закрила. Ніхто не знає про це місце. Навіть мама. Перед тим як лягти спати, я ще раз підійшла до вікна. На вулиці вже було темно. Ліхтар біля дороги ледве світив, і мені раптом здалося, що там хтось стоїть. Я швидко відсмикнула штору. Може, мені просто здалося. Але я все одно замкнула двері на ключ. На всякий випадок.