2

Алекс повільно закрив ноутбук. Клацання кришки прозвучало остаточно — ніби він поставив крапку в роздумах, які більше не приносили відповідей. Він допив холодну каву й ще кілька секунд сидів нерухомо, дивлячись у напівтемряву вітальні, дозволяючи тиші осісти всередині.
Потім підвівся.
Надягнув куртку, перевірив кишені — ключі, телефон. Машинально. Старі рефлекси, відточені роками, не потребували уваги.
У під’їзді було тихо. Світло ламп лягало смугами на сходи, ліфт спускався повільно, ніби теж не поспішав. Алекс вийшов надвір і зробив кілька кроків уздовж будинку, відчуваючи, як прохолода остаточно приводить думки до ладу.
Дорога до магазину була короткою. Він ішов уздовж вологого тротуару, минав зачинені вітрини, темні вікна, калюжі, в яких тремтіли відблиски ліхтарів. Місто після дощу вже  здавалося тихішим.
Світло магазину різко вирізнялося серед темряви, тому  Алекс зупинився на мить перед автоматичними дверима, вдихнув, і лише тоді зробив крок усередину.
Повітря пахло свіжим хлібом і кавою, особливо, коли вері за спиною тихо зімкнулися, відсікаючи вулицю . Він повільно пішов між рядами, дозволяючи погляду ковзати по полицях. Вперше за довгий час намагався уявити не завдання, а що вона могла б з’їсти? Що не налякало б, не змусило напружитися?
Руки самі потягнулися до простого: куряче філе, овочі, чай, мед. Йогурт без добавок. Несолодке печиво, нічого зайвого.
А стоячи в черзі, Алекс раптом усвідомив дивну річ: уперше за довгий час він робив це не тому, що мусив, а тому, що хотів подбати. Не як  охоронець — просто як чоловік, якому було важливо, щоб дівчині в його кімнаті стало трохи легше.
Вийшовши з магазину з пакетом у руці, він відчув усередині тиху, вперту рішучість. Алекс ішов тим самим маршрутом, але тепер місто сприймалося інакше.
У під’їзді він знову сповільнився. В мить ,коли ключ у замку  тихо повернувся і двері піддалися без скрипу, усередині квартири було тепло й спокійно. Він зняв куртку, поставив пакет на кухонний стіл і на мить просто зупинився, дивлячись на нього.
П’ять років.
П’ять років він не готував. Його кухня була функціональною, майже стерильною. Усе на своїх місцях, але давно без життя.
Він повільно виклав продукти.Увімкнув світло над стільницею. Вода в раковині зашуміла і Алекс  вимив руки, а потім ніж ліг у долоню. Пальці пам’ятали рухи краще, ніж  очікував. 
Плита загорілася тихим клацанням і кастрюля  нагрівалася вже повільно, обережно поклав туди куряче філе і зловив себе на думці, що прислухається до того, що відбувається в кімнаті.
Він готував не для себе.
І саме це робило кожен рух значущим.
Коли запах їжі почав наповнювати кухню, Алекс на мить заплющив очі. Потім додав трохи солі — небагато, майже інстинктивно, очистив моркву, нарізав її простими кружальцями, добавив  цибулину — усе йшло в бульйон так, як ішло колись давно, ще до того, як життя звузилося до завдань і графіків.
Він зменшив вогонь ,коли піна піднялася  повільно, Алекс знімав її ложкою дуже зосереджено. Він стояв, спершись стегном об стільницю, іноді помішував, іноді просто дивився, як у прозорій воді повільно рухаються овочі. Коли бульйон став чистим і світлим, Алекс спробував його на смак. Ледь помітно кивнув сам собі. Додав лавровий лист — один, не більше, накривши  каструлю кришкою, залишаючи її варитись в тиші. А потім поставив чашку, насипав чай, відкрив баночку з медом і перед тим як вийти з кухні,  ще раз глянув на каструлю.

Через сорок хвилин,  обережно процідив бульйон, щоб він залишився прозорим, майже світлим. Куряче м’ясо розібрав руками, не поспішаючи, відкидаючи зайве. 
Він поставив тарілку на тацю. Поруч — ложку, серветку, чашку чаю з медом. Нічого, що могло б здатися нав’язливим.
Алекс зупинився перед дверима кімнати. Не одразу постукав. Прислухався. Усередині було спокійно. Він постояв так кілька секунд, дозволяючи собі не поспішати, а тоді, легко постукав. Один раз.
— Це я, — сказав тихо, щоб не злякати.
Він зайшов повільно, залишивши двері прочиненими. У кімнаті було напівтемно, світло з коридору лягало м’якою смугою на ліжко. Алекс поставив тацю на тумбочку, перевірив, чи зручно стоїть тарілка , чи не гаряче? Потім відступив на крок.
— Коли зможеш, — сказав так само тихо. — Він теплий.
Алекс сів у крісло біля стіни. Руки склав на колінах, плечі трохи розслабилися.
Він залишався. Просто як людина, яка нікуди не поспішає піти.

Юля спала, але сон був важкий, неприродний. Обличчя — синювате, припухле. Під очима тінь. На руках — темні сліди, що проступали навіть у напівтемряві. Алекс стиснув щелепи так, що в скронях запульсувало.
Ні.
Чекати до ранку — не варіант.
Він тихо вийшов у коридор, прикрив двері й дістав телефон. Дзвінок пішов одразу.
— Приїдь. Зі своєю, — голос був рівний, але надто сухий. — Зараз. Не завтра.
На тому кінці кілька секунд мовчали. Рома не став ставити зайвих запитань — він добре знав цей тон.
— Пів години, — коротко відповів він. 
Алекс просто скинув виклик.
Пів години тягнулися довше, ніж усе приготування вечері. Він ходив квартирою безшумно, іноді повертався до дверей кімнати, прислухався. Раз перевірив її дихання — рівне, але надто повільне. Провів пальцями по її зап’ястю, ледь торкнувшись — холодна.
Нарешті коли у двері подзвонили, звук прозвучав надто різко в тиші.
Алекс відкрив одразу.
На порозі стояв Рома — у темному домашньому халаті, волосся скуйовджене, погляд зібраний і вже напружений. Поруч — його «королева» — Марина, також у халаті, з медичною сумкою в руці й абсолютно тверезим, холодним професійним поглядом.
— Де вона? — без привітань.
Алекс відступив убік, впускаючи їх.
— У кімнаті. Спить.
Марина рушила першою. Легко, але швидко. Рома кинув брату короткий погляд у якому була  підтримка.
У кімнаті одразу змінився ритм. Марина ввімкнула м’яке світло, поставила сумку, нахиляючись  до ліжка.  
Рома стояв біля стіни, Алекс залишився біля дверей.