Глава 23. Андрій

Я повертаюся з офісу раніше, ніж зазвичай. Робочий день минає в суцільному тумані, а всі думки наполегливо повертаються до минулої ночі в дитячій — до беззахисного вигляду Марії, до випадкового доторку наших пальців і до того болісного спалаху минулого, який я так і не зміг придушити. Прагнучи вирватися з цього кола думок, я закриваю справи раніше, аби просто провести вечір із донькою.

Проте, тільки-но мій позашляховик повертає на під'їзну алею маєтку, усередині все напружується. На подвір'ї стоїть знайомий автомобіль Влада.

Знову він. Його присутність тут стає надто частою, і це викликає в мені глухе, наростаюче роздратування.

Зайшовши до будинку, я одразу відчуваю липку, майже фізичну напругу, що висить у повітрі. Тиша в холі здається неприродною й важкою. Я проходжу вглиб першого поверху й зупиняюся на порозі просторої кухні.

Картина перед очима змушує мене мимовільно стиснути кулаки.

Марія стоїть біля кухонного острова — бліда, зболена, з натягнутими як струна плечима. Вона схожа на тітиву, яка ось-ось трісне, а в її очах застиг настільки глибокий страх, що він на мить перехоплює мені подих. А Влад невимушено спирається на стільницю й з розслабленим виглядом попиває каву із чашки, наче він господар цього будинку.

— Владе, у тебе немає своєї роботи? — мій голос лунає сухо й різко, розтинаючи важку мовчанку. — Чому ти тут щодня?

Влад навіть не здригається. Він повільно повертається до мене, робить ковток і розпливається у своїй звичній, бездоганно невимушеній усмішці, граючи дурника.

— О, Андрію! Ти сьогодні зарано, — спокійно каже він, опускаючи чашку на блюдце. — Та я просто допомагаю Маші адаптуватися, брате. Ти ж постійно на роботі, їй тут самотньо. Хтось же має про неї піклуватися й допомагати з Оленкою.

Його «турбота» виглядає аж надто нав'язливою. Поміж нами вперше виникає виразна, гостра напруга, яка майже фізично відчувається в повітрі. Я не бачу в його діях підступу — Влад завжди любив показову опіку й намагався здаватися «хорошим» для всіх, але його постійне втручання в моє приватне життя починає переходити всі межі.

— У Марії є все необхідне, а з Оленкою є кому займатися, — карбую я кожне слово, заковуючи голос у кригу.

 — Мені здається, я чітко дав зрозуміти: їй потрібен спокій. Будь ласка, їдь.

— Як скажеш, брате. Не треба так гарячкувати, — Влад легенько піднімає долоні в заспокійливому жесті, спритно оминає острів і плескає мене по плечу. — Я лише хотів як краще.

Він повільно прямує до виходу з кухні, а я мовчки проводжаю його важким поглядом, поки за ним не зачиняються двері холу.

Коли шум його кроків затихає, на кухні знову запановує гнітюча тиша. Я повільно повертаюся до Марії й роблю кілька кроків до кухонного острова, уважно вдивляючись у її налякане обличчя, на якому проступає невпевненість і беззахисність.

— Маріє... — починаю я й раптом затинаюся на півслові.

Мій погляд чіпляється за поверхню полірованого столу. Там, біля її краю, лежить щільний крафтовий конверт без жодних написів. Побачивши, куди спрямований мій погляд, Марія різко здригається й гарячковим, сполоханим рухом простягає руку, намагаючись непомітно сховати конверт за спину.