Глава 22. Марія

Ранок зустрічає мене вогкою прохолодою та важкою тишею, яка зазвичай висне в будинку після шторму. Коли я, долаючи тягучий, ниючий біль у тілі після операції, повільно спускаюся на перший поверх, економка Стефа повідомляє: Андрій поїхав до офісу ще вдосвіта. Він навіть не торкнувся сніданку, лише випив міцну чорну каву.

Ця новина відгукується в душі дивною сумішшю полегшення та пекучого суму. Його відсутність дає мені подих вільного повітря, але водночас виразно демонструє: він тікає від мене, від наших спільних спогадів, від тієї небезпечної, болісної іскри, що знову спалахнула між нами вночі біля дитячого ліжечка.

Намагаючись заглушити важкі думки й почуватися хоч трохи корисною в цьому чужому, аж надто розкішному маєтку, я йду на кухню. Готую для Оленки її улюблену вівсяну кашу з ягодами та відваром меліси, а потім ми годинами сидимо у світлій, залитій м'яким сонцем дитячій, малюючи аквареллю вигадані чарівні замки. Сміх доньки — єдині мої ліки, єдиний міцний якір, що тримає на плаву в цьому океані тривоги та невизначеності.

Але спокій триває ненадовго. Пополудні крижаний жах знову стискає моє серце.

Влад приходить без жодного попередження чи дозволу. Він невимушено переступає поріг маєтку під приводом «приніс нову іграшку для дорогої племінниці» — великого плюшевого зайця у яскравій подарунковій коробці. Поки Стефа виводить радісну Оленку прогулятися осіннім садком, Влад без запрошеня , впевнено проходить за мною на кухню.

Він повільно зачиняє за собою важкі дубові двері, надійно відрізаючи нас від решти будинку, і його обличчя миттєво втрачає маску доброзичливого, турботливого дядька. Повітря на кухні вмить стає важким, отруйним.

— Ти дивися, яка старанна ґаздиня, — отруйно промовляє Влад, спираючись стегном об гранітний острів і з викликом роздивляючись мене від голови до ніг. — Готуєш, малюєш... На що ти сподіваєшся, Маріє? Думаєш, Андрій тебе пробачив через те, що ти перенесла процедуру й розплакалася вночі?

Я міцно стискаю пальцями край стільниці, відчуваючи, як від образи й глибокої тривоги крижаніють кінчики пальців, а серце починає шалено калатати в грудях.

— Тобі немає чого тут робити, Владе. Йди геть, поки Андрій не дізнався про твої візити, — намагаюся вимовити твердо.

— О, Андрій? — Влад награно, глузливо всміхається й робить повільний, погрозливий крок у мій бік. — Та він тримає тебе тут лише як безкоштовну няню для своєї доньки! Ти для нього — брудна пляма на репутації, живий спогад про зраду й ганьбу. Він дивиться на тебе й бачить лише брехню. Ти дійсно віриш, що потрібна йому?

Його слова б'ють у найвразливіші місця, знову пробиваючи мій хиткий захист, але я згадую Оленку, згадую її теплі обійми — і всередині мене піднімається хвиля глухої, відчайдушної люті. Я випростовую спину й дивлюся прямо в його отруйні очі, не відступаючи ні на сантиметр.

— Я нікуди не піду без своєї доньки! — карбую я кожне слово, намагаючись, щоб мій голос пролунав залізно. — Твої погрози мене не зламають, Владе. Я більше не та залякана дівчинка, якою ти маніпулював сім років тому. Демонструй свої фотографії, роби що завгодно — я не втечу!

Влад на мить завмирає, здивований такою відсіччю. У його очах спалахує злісний, хворобливий вогник, але за секунду він повільно розпливається в отруйній, торжестуючій посмішці.

— Звикла грати в хоробрість? Що ж, ціную твій запал, — він повільно запускає руку у внутрішню кишеню свого піджака, дістає щільний крафтовий конверт і безшумно кладе його на поліровану поверхню столу між нами. — Тоді подивимося, як ти заспіваєш завтра.