Глава 21. Андрій

Нічну тишу дитячої розрізає лише уривчасте, важке дихання Оленки. Я заходив у кімнату на автоматі, почувши переляканий крик доньки, і тепер завмираю біля дверей, роздивляючись картину перед собою. Кожен звук у цій напівтемряві здається гучнішим, ніж є насправді, а повітря просочене тривогою.

Марія опускається на край ліжечка в тонкій нічній сорочці, зблідла, із напівзаплющеними очима від болю — я бачу, як вона сутулиться, намагаючись не турбувати свіжий післяопераційний шов. Кожен її рух дається їй із важкістю, але попри біль вона міцно пригортає Оленку до грудей, шепочучи їй заспокійливі слова й намагаючись захистити доньку від нічних жахів.

Я роблю кілька повільних, безшумних кроків углиб напівтемної кімнати. М'яке світло нічника малює золотисті відблиски на її розпущеному волоссі, падаючи на тендітні плечі.

— Що сталося? — тихо запитую я, зупиняючись пліч-о-пліч із Марією.

— Наснився кошмар... — так само пошепки відповідає вона, не підводячи голови, але її голос дрібно тремтить від перенесеного хвилювання.

Я нахиляюся й обережно, намагаючись не зачепити Марію та не завдати їй випадкового болю, перехоплюю Оленку на руки. Донька миттєво перебирається до мене, обвиваючи мої плечі крихітними, гарячими рученятами й тулячись мокрою від сліз щокою до моєї шиї. Від відчуття її малого тіла в моїх руках усередині все стискається від ніжності.

— Заспокойся, пташко, — лагідно мовлю я, починаючи розмірено гойдати її на руках, міряючи повільними кроками килим біля ліжечка. — Тато поруч. Жодні монстри сюди не проберуться, я їх не пущу.

Оленка глибоко зітхає, її дихання потроху вирівнюється, а повіки стають важкими. Вона поступово поринає в солодкий сон під моє тихо вимовлене заколисування, міцніше затискаючи пальчиками край моєї футболки.

Повертаючись до ліжечка, щоб обережно вкласти дитину, я раптом відчуваю на собі важкий, майже відчутний фізично погляд. Підводжу очі.

Марія сидить поруч, так і не звівшись на ноги. Вона дивиться на мене знизу вгору, і в цьому погляді в напівтемряві спалахує щось настільки оголене, настільки сповнене безмежної любові, гіркоти й невимовної туги, що в мене на секунду перехоплює подих. Усередині щось обривається й стрімко летить у прірву. Це той самий погляд, яким вона дивилася на мене шість років тому, коли ми були найщасливішими людьми у світі й будинки навколо здавалися нам лише декораціями для нашого кохання.

Я повільно опускаю Оленку на подушку. Марія одночасно зі мною простягає руку, щоб розправити м'яку ковдру.

Наші пальці випадково перетинаються.

Коротке, легке торкання шкіри до шкіри діє як потужний електричний розряд. Я відчуваю її ніжне, гаряче тепло, і в ту ж мить мене з головою накриває нищівна хвиля минулого. Наш дім, наші спільні світанки, те, як сильно й беззастережно я її кохав, як мріяв саме про таку родину — про вечори біля дитячого ліжечка, про спільні турботи, про безтурботне майбутнє... Атмосфера між нами стає настільки щільною й важкою, що здається, ніби її можна торкнутися руками.

Серце калатає в ребра мов божевільне, а пальці мимовільно прагнуть стиснути її тонку долоню, притягнути її до себе й розчинитися в цьому давньому відчутті дому, що так раптово спалахнуло в душі.

Але в наступну секунду люта, пекуча образа отруює свідомість.

Вона зрадила. Вона втекла. Вона брехала мені шість років і ховала мою дитину.

Біль від пережитої зради миттєво спалює залишки тепла. Я різко відсмикую руку, наче обпікшись об розпечений метал, і випростовуюся на повний зріст. Моє обличчя знову заковується в залізну маску, а голос лунає сухо й беззастережно:

— Іди спи, Маріє. Я сам посиджу з нею.

Вона заніміла, опустивши погляд на свою руку, яку я щойно покинув. На її губах застигає безголосий, сумний подих. Вона повільно підводиться, кутаючись у тонку сорочку, і, не мовивши більше жодного слова, наче тінь вислизає з дитячої кімнати, зачиняючи за собою двері.

Я залишаюся сам.

Опускаюся в м'яке крісло біля ліжечка доньки, спираюся ліктями об коліна й ховаю обличчя в долонях. Наручний годинник відраховує хвилини, за вікном повільно сіріє ранок, фарбуючи стіни в холодні синюваті відтінки, а я так і сиджу, біля сплячої Оленки, до перших променів сонця, повністю розриваючись між невмирущим коханням і глухою, випалюючою люттю.