Глава 20. Марія

Його холодний, пронизливий погляд просвердлює мене наскрізь, вимагаючи негайної відповіді. Серце шалено калатає у грудях, гучно відлунюючи в скронях, а слова Влада й досі палають у пам'яті , отруюючи кожну клітину мого тіла. Хоча минуло вже чимало часу відтоді, як за братом Андрія зачинилися двері, відлуння його голосу й досі дзвенить у вухах, не даючи зробити повноцінний вдих.

 «Ти гарно влаштувалася, але якщо не зникнеш звідси сама за два тижні, я покажу Андрію ті фото. Подивимося, як він викине тебе на вулицю без дитини».

Я пам'ятаю кожен його звук, кожен огидний мікрорух губ, із яким він нахилявся до мого вуха, намагаючись здатися невинним благодійником для сторонніх очей. У ту мить мені хотілося закричати від безсилля і відповісти йому всю правду: «Та забрала б я Оленку й поїхала хоч зараз! Але Андрій не відпускає мене з донькою!» Але я не могла. Я була як звіру пастці, якого тримали на короткому повідку, не залишаючи жодного шансу на порятунок.

Зібравши останки самовладання та намагаючись не видати тремтіння в пальцях, я повільно підводжу очі на Андрія і змушую себе вибудувати на обличчі маску втомленої покірності.

— Я просто втомилася, — тихо й монотонно кажу я, уникаючи його надто пильного погляду, здатного розганяти мої сумніви. — Операція ще дається взнаки... Слабкість не відпускає.

Андрій ще кілька секунд вивчає мене своїм темним, недовірливим поглядом, наче намагається знайти в моїх словах підступ чи приховану брехню. Потім його плечі ледь помітно напружуються, а в погляді промайнуло щось схоже на роздратування.

— Тоді йди до своєї кімнати й лягай відпочивати. Не випробовуй долю, — кидає він сухо, різко розвертається й іде геть, залишаючи мене на самоті з моїм жахом та тягарем майбутніх днів.

Ніч приносить не полегшення, а нову хвилю тривоги, що стискає горло лещатами. Я лежу в темряві на величезному ліжку, дивлячись у стелю й безкінечно прокручуючи в голові погрозу Влада, перебираючи в пам'яті кожен можливий варіант розвитку подій. Два тижні... У мене є лише два тижні, щоб знайти вихід, якого немає, і врятувати свою дитину від неминучої катастрофи.

Близько третьої години ночі тишу будинку розриває різкий дитячий крик, від якого кров холоне в жилах.

— Мамо! — лунає з сусідньої, дитячої ,кімнати зривистий голос Оленки.

Я миттєво зіскакую з ліжка, зовсім забувши про нещодавню операцію і тупий біль у животі, який пронизує все тіло. Босоніж, у тонкій нічній сорочці, я як можу-біжу до дитячої кімнати й одразу кидаюся до ліжечка доньки, прагнучи затулити її від усього світу.

Оленка сидить під ковдрою, вся тремтить, а її великі очі перелякано розплющені — їй наснився страшний сон. Я дбайливо беру її в обійми, пригортаю до грудей і починаю тихо гойдати, шепочучи ніжні слова заспокоєння, аби відігнати її переляк:

— Ш-ш-ш, сонечко моє, я тут. Я поруч. Це лише страшний сон, маленька, мама з тобою... ніхто тебе не кривдитиме...

Дівчинка потроху заспокоюється, її гарячі рученята міцно чіпляються за мої плечі, а дихання починає вирівнюватися, хоча тіло ще й досі здригається від залишкових спазмів жаху.

У цей момент двері дитячої кімнати безшумно відчиняються, пропускаючи смугу світла з коридору. Я підводжу погляд і бачу на порозі Андрія. Він одягнений у темні домашні штани й вільну чорну футболку, волосся трохи розпатлане від сну, а на обличчі застигли сліди нічної втоми. На його суворому обличчі застигла тривога, яка в ту ж секунду змінюється звичною крижаною маскою, що приховує будь-які справжні емоції.