Глава 19. Андрій

Завершивши важку розмову з партнерами з азійського офісу, я кладу телефон на робочий стіл і масажую втомлені скроні. Думки все одно повертаються до вечері: напружена мовчанка Марії, її наляканий погляд і аж надто награна турбота Влада. Мене весь вечір не полишає відчуття липкого дискомфорту від того, як брат крутиться біля неї.

Вийшовши з кабінету, я прямую до холу, щоб провести Влада й переконатися, що він нарешті залишить мій дім. Біля підніжжя масивних мармурових сходів стоять Влад і Марія. Влад упевненим рухом подає їй склянку води, яку, очевидно, узяв зі столу, і щось стиха промовляє, майже торкаючись губами її вуха. Його невимушена поведінка виглядає неприродно на тлі того напруження, що зависло в повітрі між ними.

Я зачіпаюся поглядом за її реакцію. Марія буквально кам'яніє. Її плечі здригаються, обличчя стає блідішим за мармур під її ногами, і вона різко робить крок назад, практично впираючись спиною в перила. У кожному її русі читається дикий, майже тваринний страх, який вона намагається придушити з останніх сил.

Усередині мене миттєво спалахує роздратування. Кров припливає до скроней, розганяючи по тілу гарячу хвилю люті.

— Що тут відбувається? — мій голос важким лунанням розноситься високими прольотами холу, змушуючи обидвох здригнутися.

Я стрімко наближаюсь, карбуючи кожен крок. Побачивши мене, Влад миттєво відступає на крок, скидаючи з обличчя будь-яку тінь напруги, і розпливається у своїй фірмовій, бездоганно невимушеній усмішці.

— О, Андрію! А я якраз збирався їхати, — як ні в чому не бувало каже він, спокійно опускаючи руки в кишені штанів. — Просто казав Маші, що їй треба більше відпочивати після операції. Вона ще дуже слабка, ледь на ногах тримається.

Я переводжу погляд на Марію. Вона стоїть, опустивши очі додолу, її дихання прискорене, а пальці судомно стискають край кофти. Вона виглядає так, ніби її піймали на чомусь забороненому, і цей її вигляд чомусь боляче й зло коле під ребрами.

Жодного підступу в словах брата я не бачу — Влад завжди намагається здаватися турботливим і правильним перед родиною, граючи роль ідеального родича. Але сама його присутність поруч із нею, його настирлива увага й те, як Марія реагує на кожен його рух, викликають у мені хвилю неконтрольованої люті. 

— Влад уже їде, Маріє. Іди до себе, — сухо кажу я, не зводячи очей із брата.

— Звісно. Не буду вам заважати. Маші справді потрібен спокій, — Влад легенько киває їй і плескає мене по плечу, наче ми й досі найкращі друзі. — Дякую за вечерю, брате. Здзвонимося завтра щодо проєкту.

— Завтра, — коротко відрізаю я.

Я мовчки проводжу його через хол до масивних парадних дверей, прагнучи лише одного — щоб він швидше зачинив їх за собою. Влад виходить у прохолоду осіннього вечора, наостанок кинувши на мене дружній погляд, і я з глухим стуком зачиняю за ним двері, одразу повертаючи важкий засув.

Обернувшись, я бачу, що Марія так і не піднялася нагору. Вона все ще стоїть біля першої сходинки, безсило спираючись на перила й затамувавши подих, ніби очікує на вирок, який неминуче має пролунати.

Я роблю кілька повільних кроків у її бік, затиснувши руки в кишенях штанів, і зупиняюся перед нею, дивлячись згодом у її налякані темні очі.

— Чому ти така знервована? — запитую я, заковуючи голос у звичну холодну відстороненість, хоча всередині мене все ще кипить незрозуміле, тривожне роздратування.