Глава 18. Марія

Важкий стукіт дверей лунає в моїх вухах, як гарматний постріл, остаточно розтинаючи тишу кімнати.

Я залишаюся сама. Стою біля краю ліжка, безсила, спустошена, з розбитим на друзки серцем, яке болить куди сильніше за свіжу операційну рану. Слова Андрія — холодно-крижані, бритвено-гострі — досі висять у повітрі, обпікаючи шкіру соромом і болем.

«Не варто шукати в моїй турботі чогось більшого. Це лише заради Оленки».

Тремтячими кроками я підходжу до великого трюмо й спираюся долонями на поліровану поверхню. Із дзеркала на мене дивиться чужа жінка: бліда, виснажена, із занепалими темними тінями під очима. Але найстрашніше — це мої очі. У них досі палає те ганебне, зрадницьке тепло, яке спалахнуло від одного лише доторку його рук.

Боже, яка ж я дурна... За що я караю сама себе? На що я взагалі сподівалася? Мені знадобилася лише секунда в його обіймах, один подих його парфуму — і я знову готова була розчинитися в ньому, забувши про все на світі. Я досі божеволію від його доторків, хоч минуло шість років.

Але ж Андрій має повне право бути таким жорстоким. Він має право ненавидіти мене, відгороджуватися крижаною стіною й дивитися як на чужу. Адже це я зруйнувала наш світ. Це я тоді, шість років тому, «зрадила» його з його власним братом. Це я втекла, кинувши йому в обличчя брудну брехню й приховавши вагітність. За все в цьому житті доводиться платити, і моя плата — його зневага.

Тихий стукіт у двері перериває мої отруйні думки, і перш ніж я встигаю відповісти, вони прочиняються.

— Мамо! — дзвінкий, чистий голосок Оленки вмить розганяє морок, що заполонив кімнату.

Дівчинка стрімголов біжить до мене, , і я миттєво опускаюся на коліна, плювавши на біль у тілі. Вона пірнає в мої обійми, міцно обвиваючи рученятами мою шию й уткнувшись носиком у плече.

— Мамочко, ти повернулася! Тато не збрехав, ти приїхала!

Я заплющую очі, цілуючи її в м'яку маківку й вдихаючи рідний, найсолодший у світі запах дитячого мила й ромашкового чаю. Усе моє тіло дрібно тремтить, але я стискаю її у відповідь із такою силою, на яку тільки здатна.

— Я ж обіцяла тобі, пташко, — шепочу я, приховуючи сльози, що підступають до горла. — Я завжди повертатимуся до тебе. Завжди.

— У тебе щось болить? — вона відхиляється й допитливо розглядає моє обличчя своїми великими, так схожими на батькові, очима.

— Уже ні, сонечко. Тепер, коли ти поруч, у мене нічого не болить.

Ми проводимо разом увесь день. Оленка розкладає на ліжку свої малюнки, щось щебече про Стефу й великого собаку, якого бачила на подвір'ї, а я слухаю її й відчуваю, як у душі потроху втихає шторм. Заради цієї дівчинки я витримаю все: і золоту клітку, і холод Андрія, і власну провину.

Надвечір сутінки знову опускаються на маєток. Покоївка приносить мені легку вечерю в кімнату, але невдовзі переказують прохання Андрія: спуститися до їдальні.

Причина з'ясовується миттєво, варто мені переступити поріг просторої, залитої м'яким світлом кришталевих люстр їдальні.

За довгим дубовим столом, крім Андрія та Оленки, сидить гість. Влад. Він приїхав без попередження.

Прислуга саме закінчує накривати вечерю, розставляючи порцеляновий посуд, а Влад із невимушеною, сліпучою усмішкою щось захоплено розповідає моїй доньці, підсуваючи до неї тарілку із фруктовим десертом.

— О, а ось і наша винуватиця урочистостей! — вигукує Влад, підхоплюючись із місця з таким щирим радісним виразом обличчя, що мене проймає холодним потом. — Маріє, як ти почуваєшся? Ми всі так хвилювалися за тебе! Брате, ти чому не сказав, що її вже виписали? Я б обов'язково зустрів вас із клініки!

Він поводиться бездоганно. Влад грає роль ідеального, турботливого молодшого брата перед Андрієм, уважного й доброзичливого «дядька» для Оленки та «співчутливого» колишнього родича для мене. Він навіть подає мені стілець, торкаючись мого плеча лише на секунду, але від цього доторку мене ледь не нудить.

— Я почуваюся добре, дякую, — вичавлюю з себе, намагаючись не дивитися йому в очі й сідаючи поруч із донькою.

— Дядько Влад показував мені фокуси з монеткою, мамо! — весело щебече Оленка, показуючи на срібний кружечок у своїй долоньці.

— Справді? Це дуже мило з його боку, — тихо відповідаю я, відчуваючи на собі важкий, пильний погляд Андрія.

Андрій сидить на чолі столу. Він мовчки ріже м'ясо, практично не бере участі в розмові, але його темні очі сканують кожного з нас. Влад же продовжує виставу: сипле жартами, запитує Андрія про справи компанії, висловлює «глибоке полегшення» з приводу того, що мій діагноз виявився помилковим.

— Головне, що все найгірше позаду, правда, Маріє? — Влад підносить келих із червоним вином, дивиться на мене крізь скло й повільно посміхається куточками губ. У його очах на мить спалахує той самий хворобливий, отруйний вогник, який я бачила в своїй кімнаті. — Тепер усе обов'язково стане на свої місця.

Вечеря перетворюється для мене на справжні тортури. Я ледь змушую себе проковтнути кілька шматочків салату, рахуючи хвилини до моменту, коли зможу втекти в безпеку своєї кімнати.

Нарешті вечеря добігає кінця. У кишені Андрія вібрує телефон. Він дістає його, поглянувши на екран, хмуриться й підводиться зі столу.

— Мені потрібно відповісти. Це з азійського офісу, — сухо кидає Андрій, звертаючись до нас. — Стефо, проведи Оленку до дитячої.

Він розвертається й швидким, упевненим кроком виходить із їдальні, прямуючи вглиб будинку до свого кабінету.

Я користуюся моментом, швидко підводжуся й, пробурмотівши коротке «на добраніч», поспішаю до виходу. Моє серце калатає мов божевільне. Мені потрібно якнайшвидше піднятися на другий поверх.

Але я не встигаю.

Влад вислизає з їдальні услід за мною. Напівтемрява коридору біля масивних мармурових сходів надійно приховує нас від очей слуг. Не встигаю я зробити й трьох кроків першою сходинкою, як Влад спритно виринає з-за моєї спини й заступає шлях, відрізаючи мені дорогу нагору.