Глава 17. Андрій

Операція триває майже дві години. Усі ці дві нескінченні години я проводжу в коридорі приватної клініки, беззупинно міряючи кроками стерильну підлогу й ігноруючи важливі робочі дзвінки, які безперервно надходять на мій телефон. Кожен сигнал монітора за зачиненими дверима відгукується в моїх скронях глухим, важким молотом.

Коли важкі двері операційного блоку нарешті розчиняються, звідти повільним кроком виходить провідний хірург, знімаючи медичну маску й стерильні рукавички. На його втомленому обличчі з'являється стримана усмішка.

— Усе минуло ідеально, Андрію Сергійовичу, — каже лікар, зупиняючись переді мною. — Жодних ускладнень під час втручання не виникло. Нам вдалося повністю усунути проблему, загрози для життя немає. Усі життєві показники в абсолютній нормі. Зараз пацієнтка перебуває під наглядом анестезіолога й поступово відходить від наркозу.

М'язи мого тіла, ніби сковані залізом протягом двох годин, миттєво розслабились.У мене з грудей важко, зі свистом виривається повітря, яке я, здається, затамував ще біля реєстратури. Увесь цей час я намагався тримати холодну відстороненість, але лише в цю секунду повністю усвідомлюю, наскільки сильно боявся її втратити.

— Я можу її побачити? — глухо запитую я, розправляючи плечі.

— На кілька хвилин, — киває хірург. — Вона ще досить квола після наркозу, але свідомість уже повертається.

Я безшумно переступаю поріг напівтемної палати інтенсивної терапії. Повітря тут просочене медичним озоном, а прилади тихими клацаннями відраховують рівний ритм її серця.

Марія лежить на високому ліжку, здаючись зовсім крихітною під білим медичним простирадлом. Вона бліда, до її руки під'єднана крапельниця, але щоки вже потроху повертають свій природний колір. Від звуку моїх кроків її довгі вії тремтять, і вона повільно, із зусиллям розплющує очі.

Її темний погляд спочатку туманний і розфокусований, але, зупинившись на моєму обличчі, на мить спалахує впізнаванням.

— Андрію?.. — ледь чутно, одним лише подихом вихоплюється з її пересохлих губ.

— Усе добре, — тихо кажу я, підходячи ближче й на секунду затримуючи погляд на її обличчі. Мій голос проти моєї волі лунає м'якше, ніж я планував. — Операція позаду. Лікар сказав, що ти в порядку. Спокійно відпочивай.

Вона ледь помітно киває, важкі повіки знову безсило заплющуються, і вона поринає в глибокий, спокійний сон.

Чекаю ще кілька хвилин, спостерігаючи за її рівним диханням, поки анестезіолог остаточно не підтверджує повну стабільність стану. Переконавшись, що її здоров’ю справді нічого не загрожує, я знаходжу завідувача відділення. Той наполягає: через специфіку втручання та дію наркозу Марія має залишитися під наглядом у стаціонарі до завтрашнього ранку. Особисто даю розпорядження, щоб після інтенсивної терапії її перевели в найкращу приватну палату, призначили цілодобовий медсестринський пост і тільки після цього залишаю клініку й вирушаю додому. Удома на мене чекає важке випробування. Оленка не спить. Вона сидить на краєчку свого великого ліжка, міцно обхопивши тоненькими ручками плюшевого ведмедя, і з надією вдивляється у двері. У її великих, схожих на мої, очах застигла дитяча тривога.

— Тато... — тихо промовляє вона, коли я заходжу до кімнати. — А де мама? Вона не повернулася?

Серце стискається від цього тихого, сповненого болю запитання. Я підходжу, опускаюся на край матраца поруч із нею й обережно беру її крихітну, теплу долоньку у свою.

— Мама в лікарні, сонечко, — лагідно кажу я, силою змушуючи свій голос звучати спокійно й надійно. — Вона відпочиває після процедури. Лікарі дбають про неї, і вже завтра вранці я особисто привезу її додому. Вона обіцяла повернутися, пам'ятаєш?

— Вона справді приїде? Вона мене не залишить? — у голосі доньки тремтять сльози.

— Ніколи, пташко. Вона дуже тебе любить, — я пригортаю її до себе, гладячи по м'якому волоссю, поки дівчинка не заспокоюється й не починає повільно засинати в моїх обіймах.

Сидячи біля ліжка доньки й дивлячись на її спокійне дихання, я вперше за ці дні дивлюся на ситуацію під іншим кутом. Марія — мій незагоєний шрам, моє персональне пекло й пекучий біль. Але для Оленки вона є всім світом. Зв'язок між ними настільки міцний і ніжний, що мене пропікає раптова, але остаточна думка: я не зможу їх розлучити. Як би я не лютував через минуле, як би не прагнув контролювати все довкола — відібрати в дитини матір я просто не маю права. Навіть якщо Марія згодом схоче піти, мені доведеться шукати інший вихід. Розривати цей живий ланцюг між ними я не стану.

Наступного ранку я повертаюся до клініки.

Марія вже чекає в палаті. Вона бліда, виснажена, з темними тінями під очима, але вже намагається триматися на ногах. Лікарі підписують документи на виписку, видають рецепти й дозволяють забрати її додому під суворий постільний режим. Дорога минає в мовчанці — вона дивиться у вікно, а я зосереджуюся на кермі.

Коли позашляховик зупиняється біля парадних сходів маєтку, я виходжу першим і відчиняю пасажирські двері. Марія намагається спиратися на ручку, робить хиткий крок на бруківку й одразу ж похиляється, міцно схопившись пальцями за моє передпліччя. Слабкість після операції все ще сковує її тіло.

— Я... я сама, — тихим, згаслим шепотом промовляє вона.

— Не вигадуй дурниць, — сухо відрізаю я.

Не даючи їй часу для суперечок, я нахиляюся, однією рукою обхоплюю її під спину, а іншою підхоплюю під коліна й легким рухом піднімаю на руки. Вона дивовижно невагома й крихка.

Марія мимовільно ахає від несподіванки й, аби не впасти, міцно обхоплює мою шию тонкими руками.

Я повільно несу її вгору гранітними сходами, крізь хол і далі — на другий поверх. Кожен мій крок лунає відлунням у високих прольотах, але весь мій простір звужується до відчуття її тіла у своїх руках. Повітря між нами миттєво згущується, просочене невидимими електричними розрядами. Я відчуваю її гаряче, прискорене дихання на своїй шиї, яке обпікає шкіру краще за полум'я. Усередині щось коротко замикає, позбавляючи мене залишкового самоконтролю.