Глава 16. Марія

— Забирайся геть, Владе, — мій голос тремтить, але я з усіх сил намагаюся вкласти в нього рештки своєї твердості. Відступаю назад, поки не впираюся стегнами в край ліжка. Серце калатає десь у самому горлі, розпираючи груди нудотним панічним жахом. — Забирайся й більше ніколи сюди не приходь. Не смій навіть наближатися до мене.

Влад повільно зачиняє за собою важкі двері. На його випещеному обличчі з'являється темна, отруйна посмішка, але в очах досі палає лихоманковий, лихий вогонь. Він робить повільний крок углиб кімнати, розглядаючи мене так, ніби має повне право перебувати тут і господарити.

— Ти не в тому становищі, Маріє, щоб видавати мені накази, — глухо виціджує він, спиняючись за кілька кроків від мене. Його голос звучить тихіше за шелест, але від цього стає лише моторошніше. — Ти думаєш, якщо повернулася під крило мого брата, то стала недоторканною?

Я гамую подих, боячись видати свій страх. Думки гарячково плутаються. Згадка про ту фатальну ніч сім років тому — ніч, яка розтрощила моє життя й змусила втекти — гострим лезом впивається у свідомість. Від одного його наближення шкіру сипле морозним жаром, а до горла підступає задуха.

— Даремно ти повернулася, — продовжує Влад, нахиляючи голову й розглядаючи мене з хворобливим, отруйним зацікавленням. — Думаєш, він тобі пробачить? Пробачить зраду, але ж він не знає, з ким ти зрадила, правда ж?

— Іди... — майже беззвучно шепочу я, вказуючи тремтячим пальцем на двері. — Бо я зараз покличу Андрія!

— Андрій зараз зайнятий своїми справами, — перебиває він, проте при згадці імені брата його жвавість на мить згасає, поступаючись місцем прихованій напрузі. — Але ти запам'ятай мої слова, Машо. Не грайся у господиню цього будинку.

Він востаннє кидає на мене важкий, невизначений погляд, повертається й безшумно вислизає за двері, залишаючи мене наодинці з липким, задушливим страхом і провиною, яку я придушувала в собі вже сім довгих років.

Але найголовніше — слова, сказані Владом, були правдою.

Багато років тому Влад виявляв до мене активну увагу. Друзі казали, що він мною просто одержимий. Але я палко закохалася в Андрія. Наші стосунки здавалися ідеальними, ми незабаром одружилися й планували будувати щасливе майбутнє. Аж до тієї фатальної ночі, коли Андрій поїхав у тривале відрядження, а я пристала на пропозицію подруги завітати в гості. Про те, що в неї буде вечірка, я й гадки не мала. Влад теж опинився там. Келих «Маргарити» видався мені дивно міцним. Я занадто швидко сп'яніла й погодилася, щоб Влад провів мене додому, адже товариство брата мого чоловіка здавалося цілком надійним і безпечним.

Проте, коли наступного ранку я прокинулася з ним в одному ліжку, моє життя розлетілося на друзки. Виявилося, Влад не просто переспав зі мною, скориставшись моїм безпорадним станом, а й зробив наші спільні фотографії. Цими світлинами він шантажував мене, змушуючи покинути Андрія, інакше погрожував показати все йому. Я запанікувала. Знаючи принципове, безкомпромісне ставлення Андрія до зради й відчуваючи невимовну огиду до самої себе, я гарячково зібрала речі й подала на розлучення, розуміючи, що не зможу жити з коханим після того, що сталося. Він не заслуговував на такий біль і ганьбу.

Звісно, Андрій намагався мене знайти й зрозуміти, що сталося. Але я пояснила все жорстко й просто: припинила кохати, зацікавилася іншим. Влад теж намагався зв'язатися зі мною, певно, сподіваючись, що тепер я належатиму йому. Але я зникла зі столиці, змінила номер телефону, продала квартиру, яку залишила мені мама, й купила скромне житло в іншому місті. А згодом дізналася, що забрала із собою частинку мого Андрія. Про те, що це дитина Андрія, а не Влада, свідчив термін вагітності, і це було моєю єдиною радістю та спасінням.

Тепер, коли я знову увійшла в життя Андрія, я думала, що вмираю, а тому Влад мене взагалі не обходив. Але зараз... У цю секунду мені здається, ніби цих семи років взагалі не було. Я все така ж вразлива, злякана й так само ненавиджу себе, як і тоді.

Минає кілька днів.

Життя в маєтку перетворюється на дивний, замкнений колообіг. Я майже не залишаю свою кімнату, а весь свій час присвячую Оленці, намагаючись подарувати їй якнайбільше тепла. Андрій з'являється рідко — він переважно з’являється на першому поверсі або в робочому кабінеті, а Влад більше не наважується підходити до моїх дверей, побоюючись викриття.

Сьогодні день операції.

Сонце тільки-но визирає з-за горизонту, фарбуючи стіни дитячої кімнати в ніжні рожеві тони. Я присідаю на навпочіпки перед Оленкою, тримаючи її маленькі, теплі долоньки у своїх. Поруч безшумно стоїть Стефа, готова в разі потреби відвернути увагу дитини.

— Сонечко, мама мусить ненадовго відлучитися, — лагідно кажу я, силою змушуючи себе посміхатися, хоч усередині все стискається від тривоги перед невідомістю. — Лікарі мають зробити мені маленьку процедуру, щоб я була абсолютно здоровою й могла гратися з тобою досхочу.

Оленка хмурить брівки й міцніше стискає мої пальці:

— А ти швидко повернешся? Ти не залишиш мене тут саму?

— Я обіцяю тобі, пташко. Я повернуся дуже швидко, — я пригортаю її до себе, вдихаючи рідний запах і цілуючи в м'яку щоку. — Слухайся Стефу й грайся іграшками. Добре?

— Добре, мамо... — тихо шепоче вона.

Я підводжуся, обмінююся коротким вдячним поглядом зі Стефою й забираю з кушетки невелику сумочку з речами.

Коли я сходжу широкими гранітними сходами на перший поверх, біля вхідних дверей на мене чекає несподіванка. Андрій стоїть у холі, поправляючи манжети своєї темної сорочки. На його обличчі немає жодної емоції, але вся його постать випромінює непорушну зібраність.

— Готова? — коротко кидає він, звертаючи на мене свій важкий погляд.

— Так. Я замовила таксі, воно має скоро під'їхати...

— Скасуй, — спокійно перебиває Андрій, бере з моїх рук сумочку й прямує до виходу. — Я відвезу тебе сам.

— Андрію, не варто, — заперечую я, зупиняючись на порозі. — Я можу поїхати з водієм або на таксі. Тобі не обов'язково витрачати свій час.