Глава 15. Марія

Вечірні сутінки повільно згущалися за високими панорамними вікнами моєї нової кімнати. Кімната була бездоганною: просторою, світлою, з м'яким килимом, власною ванною та величезним ліжком. Але для мене вона залишалася лише розкішною камерою в золотій клітці.

Я сиділа на краю матраца, охопивши себе руками й дрібно тремтячи. Всередині мене клекотала гримуча суміш із дикого виснаження, пекучої люті та глибокого розпачу. Лише кілька годин тому я прощалася з життям, готуючись до найстрашнішого, а тепер стояла перед новою реальністю: мій смертельний вирок скасовано, але замість свободи я потрапила в абсолютну залежність від чоловіка, якого колись кохала більше за життя.

Тремтячими пальцями я дістала із сумочки телефон і знайшла в контактах єдиний номер, якому могла довіритися.

Натиснула виклик. Слухавку зняли після першого ж гудка.

— Маріє! Боже мій, де ти зникла?! — стривожений голос Віки пролунав у динаміку, як ковток свіжого повітря. — Я місця собі не знаходжу! Що сказали в клініці?

— Віко... — мій голос зірвався на здавлений хрип, і з очей знову потекли гарячі сльози. — Помилка... Лікарі помилилися. Діагноз не підтвердився. Житиму... Мені потрібна операція, але це не рак. Я не помираю.

— Що?! — на тому кінці дроту вибухнув справжній шквал емоцій. — Господи, Маріє! Це ж диво! Це найкраща новина у світі! Я знала, знала! Чому ти плачеш?!

— Тому що я в пеклі, Віко, — я міцніше стиснула телефон, глушачи ридання. — Андрій дізнався про все. Він забрав моє обстеження, зробив експрес-тест ДНК і зачинив нас із Оленкою у своєму маєтку. Забрав мої речі, відрізав усі шляхи. Він подав позов до суду й погрожує забрати в мене доньку, якщо я спробую піти. Він розгромить мене в суді... У мене борги, немає офіційної роботи, квартира в не найкращому стані. Він дізнався про всі мої слабкі місця й поставив ультиматум. Я як полонянка!

Віка мовчала кілька секунд, переварюючи почуте, а потім її голос стал зібраним і рішучим:

— Так, а тепер заспокойся й послухай мене дуже уважно! Слухай мене, Маріє! Головне — ти жива! Чуєш мене? Ти жива, і твоїй доньці більше не загрожує залишитися сиротою! Це найголовніше!

— Але Андрій... — спробувала заперечити я.

— Андрій зараз діє на емоціях і люті! — перебила мене подруга. — Ти ховала від нього дитину шість років, він шокований. Зараз не час перечити йому. Поки що грай за його правилами. Не провокуй його, погоджуйся на все, зроби цю операцію й пройди реабілітацію. Тобі потрібні сили й здоров’я! А коли станеш на ноги — ми знайдемо найкращого адвоката, встановимо офіційну опіку й виб’ємо для тебе нормальні права. Не роби дурниць, чуєш? Збережи себе заради Оленки.

— Я зрозуміла... Дякую тобі, Віко. Я зателефоную пізніше.

Я скинула виклик і безсило опустила руку з телефоном на покривало. Заплющила очі, намагаючись зробити глибокий, заспокійливий вдих. Віка мала рацію. Мені потрібні були сили. Мені потрібно було вижити — перш за все заради моєї дівчинки.

Раптом гучний, різкий звук змусив моє серце прискорити біг.

Без жодного стуку чи попередження дверна ручка з брязкотом опустилася донизу, і важкі двері моєї кімнати стрімко розчинилися.

Я миттєво підхопилася з ліжка, очікуючи побачити Андрія — з його холодним, владним поглядом, — але від того, хто насправді переступив поріг, у мене підкосилися ноги. Кров у жилах миттєво застигла, перетворившись на лід.

На порозі стояв Влад. Молодший брат Андрія.

Моя душа відлетіла в прірву, а до горла підступила нудотна, отруйна хвиля паніки. Шість років... Шість років я жила з цим пекучим, чорним соромом, із фрагментами тієї жахливої ночі, яка назавжди знищила моє життя й розірвала шлюб із Андрієм. Лише один погляд на Влада викликав у мене фантомне відчуття задухи й липкого жаху, від якого хотілося здерти з себе шкіру.

Він був головним винуватцем мого падіння. Людина, яка зруйнувала все. І якщо Андрій побачить його тут або якщо Влад зараз знову почне свою брудну гру — моє становище перетвориться з в'язниці на суцільне згарище. Він міг зробити й без того катастрофічну ситуацію смертельною.

Його зазвичай доглянуте, впевнене обличчя зараз було блідим, а дихання — важким і уривчастим. Він біг сюди. Почув чутки від слуг чи охорони, що Андрій привіз у маєток мене з дитиною, і не зміг утриматися, щоб не перевірити це особисто.

У його темно-бурштинових очах палала дика, небезпечна суміш емоцій: первісний шок, нездоровий, палаючий вогонь.

— Ти... — видавив Влад крізь міцно стиснуті зуби, роблячи швидкий крок усередину кімнати й щільно зачиняючи за собою двері.

Я відсахнулася назад, упираючись стегнами в край ліжка, і мимовільно стиснула кулаки, намагаючись приховати дике тремтіння тіла.

— Не підходь до мене, — моє застереження прозвучало майже беззвучно, зірвавшись на молитовний хрип. — Що ти тут робиш, Владе?! Вийди негайно!

Він не відвів погляду, заворожено й жадібно вдивляючись у моє обличчя, ніби перед ним стояв привид, якого він не сподівався більше ніколи побачити. Його пальці на дверній ручці стиснулися до білих кісточок.

— Я не вірив... Мені сказали, що він привіз тебе, але я думав, що це марення, — його голос тремтів від напруги, у ньому відчувалася якась хвороблива, темна пристрасть і водночас панічний остерігання. — Це справді ти, Машо... Чому ти повернулася?! Навіщо ти знову прийшла в його будинок?! Ти хоч розумієш, у що ти влазиш?!