Глава 14. Андрій

Я піднімався широкими гранітними сходами й входив до будинку першим, навіть не озираючись. Проте кожним оголеним нервом відчував важкі, нерішучі кроки Марії за своєю спиною. Вона йшла за мною, наче на страту :з високо піднятою головою, але з розбитим, згаслим поглядом людини, у якої тільки-но вибили останню опору з-під ніг. Вона вважала мене жорстоким монстром, тираном, який відбирає в неї найдорожче. Нехай. Мені байдуже, ким вона мене вважає. Головне, що тепер вони з донькою нарешті були в безпеці, під моїм дахом і під моїм повним контролем. За шість років її втеч та хаосу це був перший день, коли я міг дихати вільно.

Коли ми зайшли до просторого, залитого м'яким світлом холу, з боку їдальні почувся квапливий, гучний тупіт маленьких ніжок.

— Тато! Мама! — Оленка вибігла з бічного коридору, що вів від кухні, на мить повністю забувши про свій нещодавній переляк.

Відразу за нею квапливим, але виваженим кроком ішла Стефа, тримаючи в руках склянку з соком і стежачи, щоб дівчинка не перечіпилася через високий поріг.

Це слово «тато» вирвалося з її дитячих вуст так природно й дзвінко, що моє серце в грудях зробило болісний, важкий поштовх. Воно прокотилося ехом у високі стелі маєтку й досі відгукувалося в мені чимось незвичним, але водночас найсолодшим і найважливішим відчуттям у житті.

Я миттєво опустився на одне коліно й підхопив доньку на руки, міцно пригортаючи до себе її крихітне, тепле тіло. Вона пахла дитячим милом, солодким соком і чимось рідним, незбагненним. Мала обхопила мою шию тоненькими ручками, і в цей момент уся моя залізна, роками виплекана витримка ледь не дала тріщину. Я заплющив очі, на секунду вдихаючи її тепло й даючи собі обіцянку: більше жодна душа у світі не відбере її в мене.

— Ну що, пташко, ходімо я покажу тобі твою нову кімнату? — тихо спитав я, розгладжуючи її м'яке, шовковисте волосся й змушуючи свій голос звучати лагідно й тепло.

Оленка боязко озирнулася на Марію, ніби шукаючи в її очах дозволу чи захисту, але я, не чекаючи реакції її матері, підвівся й попрямував до широких сходів на другий поверх. Я відчував на собі пекучий, повний розпачу погляд Марії, але не зупинився.

У правому крилі маєтку я штовхнув важкі високі двері з натурального дерева.

Міша перевершив самого себе. У нього була лише доба, але мій помічник підняв на ноги найкращих дизайнерів і майстрів міста. Прораховано було кожну деталь: світла, простора кімната в ніжних пастельних тонах перетворилася на справжнє казкове містечко. Повітря ще пахло свіжою деревиною та новими тканинами. Тут стояв великий дерев'яний ігровий комплекс із гіркою, затишним будиночком та м'яким басейном із різнокольоровими кульками. Уздовж стіни розташувалася зручна зона для малювання з інтерактивною дошкою, поруч — ліжечко у формі казкового шатра, а численні стелажі вгиналися від нових м'яких іграшок, найкращих книжок та складних конструкторів.

Оленка ахнула, широко розплющивши оченята, і навіть на мить перестала дихати.

— Ого-о-о... — вирвалося в неї захоплене шепотіння.

Дитячий захват вмить спалахнув у її погляді, повністю витісняючи страх, тривогу й напругу останніх годин.

— Це... це все справді мені? — вона перевела на мене невіруючі, сяючі очі.

— Тобі, сонечко. Усе, що ти бачиш, відтепер твоє, — я обережно опустив її на м'який пухнастий килим.

Дівчинка миттєво кинулася досліджувати свої нові володіння: підбігла до величезного плюшевого ведмедя, що сидів у кутку, потім радо вибралася на гірку й з'їхала вниз, заливисто сміючись від щастя. Заради цієї щирої дитячої усмішки я був готовий прихилити для неї небо й купити цілий світ.

Я повільно відступив до дверей, де в проході заніміла Марія. Вона дивилася на цей розкішний простір, і в її очах була не вдячність, а глибокий, гіркий біль і розпач. Вона бачила, як легко й невимушено я можу дати нашій дитині те, про що сама Марія за роки своїх поневірянь не могла й мріяти. Вона почувалася безпорадною, і це краяло її гордість.

Я кивнув Стефі, яка піднялася слідом за нами й безшумно зупинилася поруч, щоб вона понаглядала за малою, і коротким жестом показав Марії вийти в коридор.

Вона зробила крок назад у напівтемряву коридору, схрестивши руки на грудях, ніби намагаючись захиститися від мене й сховати своє тремтіння.

— Нам треба розставити всі крапки над «і», Маріє, — сказав я, тихо зачиняючи двері в дитячу, щоб Оленка не чула нашої розмови й не бачила цієї війни. Мій голос знову став сухим, стриманим і діловим, позбавленим будь-яких тепличних емоцій. — Я не монстр і не збираюся позбавляти Олену матері. Ти житимеш у цьому будинку. У тебе буде окрема, комфортна кімната поруч із донькою, із власною ванною та всім необхідним. Ти залишишся тут щонайменше доти, поки тобі не зроблять операцію й ти не пройдеш повний курс реабілітації під наглядом найкращих лікарів.

Марія важко ковтнула повітря, її губи затремтіли від вибуху обурення, а на щоках спалахнули червоні плями.

— А далі? — здавлено спитала вона, дивлячись на мене з невимовним докором і ненавистю. — Що буде далі, Андрію?!

— А далі буде видно. Усе залежатиме від твоєї поведінки. Але є одна головна умова, яку ти маєш засвоїти прямо зараз: за межі маєтку з донькою ти не вийдеш. Жодних прогулянок поза територією без мого супроводу чи моєї охорони. Ворота для вас зачинені.

Марія спалахнула, її очі засяяли відчайдушним, диким гнівом:

— Ти збожеволів?! Ти не маєш жодного права тримати мене тут як полонянку! Це незаконно, Андрію! Це свавілля! Ти просто зачинив мене в золотій клітці!

Я зробив крок упритул до неї, скорочуючи відстань між нами до кількох сантиметрів, щоб вона відчула мій упевнений тиск, і подивився їй просто в очі холодно, твердо й беззаперечно:

— Це не полон, Маріє. Це елементарні заходи безпеки й здоровий глузд. Ти шість років тікала від мене й ховала мою дитину в злиднях. Ти довела, що здатна на будь-яку дурість під впливом своїх неконтрольованих емоцій. Тож поки я знову не зможу тобі довіряти, все буде саме так, як сказав я. І в твоїх інтересах, перш за все заради власного здоров'я, життя й спокою Оленки, не робити дурниць і прийняти мої правила.