Глава 13. Марія

Важкі ковані ворота маєтку поволі й безшумно розступаються, і наш чорний позашляховик вкочується на широке, ідеально вимощене бруковане подвір'я. Автомобіль зупиняється біля високих парадних сходів із гранітними колонами. Клацання розблокованих дверних замків лунає для мене як бойовий сигнал, як коротке й огидне попередження про початок війни.

Паніка, яка весь шлях від клініки стискала моє горло залізними лещатами, нарешті виривається на волю.

— Ходімо, Оленко, — гарячково шепочу я, хапаючи доньку за вологу від страху долоньку й намагаючись виштовхнути її з салону перед собою.

Але на широкому ґанку вже чекає вишикувана заздалегідь прислуга. Андрій виходить першим, надягає піджак і одним коротким, холодним жестом вказує економці на малу:

— Стефо, заберіть Олену на другий поверх. У її кімнату.

— Ні! Не чіпайте її! — кричу я, вибігаючи з машини й заступаючи собою доньку. Мій голос, повний розпачу, лунає на все порожнє подвір'я, гостро відбиваючись ехом від кам'яних стін маєтку. — Оленко, стій біля мене! Андрію, ти збожеволів?! Віддай мені дитину!

Дівчинка перелякано стискається в клубок, дивлячись на нас розширеними від жаху очима й міцно стискаючи в руках свого іграшкового зайчика. Вона бачить мій розпач, бачить кам'яну мовчанку цього великого чоловіка, і в її очах закипають сльози. Вона тремтить усім тілом. Економка — досвідчена й мовчазна жінка — обережно робить крок до неї й простягає руку.

— Мамо?.. — здушено й боязко шепоче мала, тулячись до моїх колін.

Побачивши цей смертельний, дитячий жах в очах доньки, я раптом усвідомлюю, що ми з Андрієм зараз нищимо її тендітну психіку. Я змушую себе зупинити крик. Заштовхую власну паніку глибоко всередину, стаю на коліна перед Оленкою й обережно беру її за тремтячі плечі.

— Усе добре, пташко... Усе гаразд, — мій голос тремтить, але я намагаюся вкласти в нього максимум тепла й спокою, якого сама не відчуваю. — Йди з тьотею Стефою. Мама зараз поговорить із... із татом, і я одразу піднімуся до тебе. Чуєш? Нічого не бійся, сонечко.

Оленка дрібно киває, ковтаючи сльози, і, міцно тримаючись за руку економки, поволі піднімається сходами до будинку.

Як тільки масивні дубові двері маєтку із глухим стуком зачиняються за донькою, у мені остаточно зриває всі запобіжники. Моє виснажене тіло спалахує неконтрольованим гнівом. Я повертаюся до Андрія, підбігаю впритул і з усієї сили штовхаю його двома руками в груди. Він навіть не хитається — стоїть, як залізна паля, мовчки дивлячись на мене згори вниз своїм непроникним, суворим поглядом.

— Ти взагалі людина?! Ти хто такий, щоб вирішувати нашу долю?! — я кричу йому просто в обличчя, не тямлячи себе від пекучого розпачу й люті. — Віддай мені моє дитя! Я зараз же викличу поліцію! Я піду в суд, я роздзвоню всім журналістам, я розкажу всьому місту, що ти викрав нас і тримаєш силою! Ти чуєш мене?! Я не залишуся в цьому золотому склепі ані на секунду!

Андрій повільно, без жодного спалаху роздратування чи емоцій дістає з внутрішньої кишені піджака свій смартфон. Його абсолютний, крижаний спокій лякає куди більше за будь-який спалах гніву. Він спокійно гортає контакти, натискає виклик і прикладає слухавку до вуха, не зводячи з мене важкого, випробувального погляду.

— Марку, доброго дня, — сухо й виважено каже він у слухавку. — Позов про визначення місця проживання моєї доньки вже зареєстрований? Чудово. Підготуй клопотання до Органу опіки та піклування. Нам потрібна термінова виїзна комісія для обстеження умов проживання дитини в моєму маєтку й за адресою зареєстрованого житла матері. Так, діємо за прискореною процедурою. Чекаю.

Він скидає виклик, повільно ховає телефон назад і робить крок у мій бік, скорочуючи відстань між нами до мінімуму.

— А тепер послухай мене уважно, Маріє, — говорить він тихо, але кожне його слово падає на мене, як важкий залізний молот. — Ти справді хочеш зі мною судитися? Давай тверезо й без емоцій розкладемо твої шанси перед будь-яким українським судом.

Я замираю, важко ковтаючи прохолодне повітря, а він продовжує, не залишаючи мені жодного ковтка надії чи ілюзій:

— Так, у тебе є власна скромна квартира. Але в ній давно немає належного ремонту для дитини, а на твоїй картці висить заборгованість за кредитом, яку ти не можеш закрити місяцями. Ти працюєш фрилансеркою, без жодного офіційного працевлаштування, без стабільного білого доходу й без жодної довідки про доходи для суду. До того ж ти шість років приховувала дитину від батька, позбавляючи її належного утримання, що будь-який адвокат розцінить як пряме порушення інтересів дівчинки.

Він нахиляється трохи ближче, і його сіро-блакитні очі стають подібними до двох лез:

— А тепер поглянь з мого боку. У мене — мільйонні статки, власний маєток із найкращими умовами, приватні лікарі, найкраща гімназія міста й цілий штат найдорожчих адвокатів країни, які рознесуть твою позицію в тріски за перші десять хвилин засідання. Орган опіки віддасть дитину мені без жодних вагань. А тебе визнають неблагонадійною матір'ю й виділять тобі дві години на тиждень для побачень під наглядом моєї охорони.

— Ти... ти не зробиш цього... — шепочу я, відчуваючи, як під ногами розступається земля, а в роті стає гірко від безпорадності.

— Я зроблю це без вагань, якщо ти змусиш мене, — твердо відрізає Андрій. — Не змушуй мене діяти жорстко, Маріє. Не змушуй мене відбирати її в тебе через суд остаточно.

Він повертається й повільно, карбуючи кожен крок, іде до сходів маєтку, залишаючи мене одну посеред величезного, прохородного подвір'я.

А я стою, не в змозі зробити навіть крок, і всередині мене все рушиться дощенту.

Боже мій... Він правий.

Усе, що я робила останні шість років — моє переховування, моя неофіційна робота з хаотичними заробітками, моя заборгованість на картці, скромне й непомітне життя, яке я будувала лише для того, щоб він нас не знайшов, — зараз перетворилося на ідеальну, смертоносну пастку. Захищаючи доньку від нього, я власноруч позбавила себе будь-яких юридичних козирів. Я сама віддала йому в руки всю зброю проти себе.