Глава 12. Андрій

Клацання електронного замка лунає в тиші салону, як постріл. Важкі двері позашляховика блокуються з глухим, остаточним звуком.

Марія здригається й спантеличено повертає до мене голову. У її очах все ще сяє те наївне, сп’яніле щастя, з яким вона щойно будувала плани на своє нове, вільне життя. Потім її погляд падає на мою руку — я повільно й спокійно перехоплюю її сумочку, що лежала на сидінні між нами, і перекладаю на свій бік, геть позбавляючи її можливості навіть сіпнутися до виходу.

— Андрію?.. — усмішка повільно згасає на її вустах, поступаючись місцем тривозі. — Що ти робиш? Відчини двері, будь ласка.

Я повільно розвертаюся до неї. Моє обличчя перетворюється на застиглу маску з граніту, а погляд стає важким і крижаним.

Вона справді думала, що все так просто? Що можна втоптати моє життя в бруд, викреслити мене на сім років, а потім, щиро всміхнувшись і сказавши «дякую за обстеження», розвернутися й піти геть?

— Ти нікуди не їдеш, Маріє, — карбую я кожне слово глухим, але сталевим голосом, від якого повітря в салоні миттєво застигає. — І Оленка теж.

Вона блідне на очах. Світло в її розширених зіницях поступається місцем липкому остраху.

— Що... що це означає? — шепоче вона, мимовільно прикриваючи собою доньку, яка здивовано й тихо переводить погляд із мене на матір. — Про що ти кажеш?

— Ти шість років ховала від мене мою дитину, — я говорю тихо, аби не налякати малу, але в кожному моєму слові бринить смертельна, стримувана лють. — Шість років ти позбавляла мене права бути батьком. Ти викреслила мене, ніби я ніхто. А за останню добу ти змусила мене пройти крізь справжнє пекло. Ти змусила мене відчути, як рушиться світ, коли я думав, що ти помираєш! Я чув, як ти просила мене забрати Оленку, бо в тебе не було вибору...

Я роблю коротку паузу, міцно стискаючи щелепи, аж поки на вилицях не починають ходуном ходити жорсткі жовна.

— А тепер, коли з’ясувалося, що ти житимеш, ти просто кажеш мені «дякую»? — мої вуста вигинаються в отруйній, гіркій посмішці. — Ти пропонуєш мені «графік відвідувань»? Мені? У моєму власному житті, у моєму рідному місті ти вирішила давати мені подачки й дозволи бачити власну доньку?!

— Андрію, схаменися, це ж моя дитина! — її голос зривається, у ньому наростає паніка. — Вона все життя жила зі мною! Ти не маєш права!

— Я маю всі права світу, Маріє. І більше жодної твоєї брехні терпіти не збираюся, — я дістаю з кишені піджака свій телефон і показую їй екран із відкритим бланком. — Результати експрес-тесту ДНК вже в мене. Ймовірність мого батьківства — 99,99%. Мені більше не потрібні твої слова чи твої дозволи.

Вона дивиться на цифри на екрані, і її губи починають дрібно тремтіти.

— Поки ти тут мріяла про повернення в своє житло, мої юристи вже підготували й подали позов до суду на офіційне визнання батьківства та визначення місця проживання дитини, — сухо й беззаперечно підсумовую я, повертаючи телефон до кишені. — Жодних орендованих чи твоїх старих квартир. Ви обидві повертаєтеся в мій будинок. Оленка житиме зі мною. Під моїм дахом, під моїм захистом і під моїм прізвищем.

— Ні... Ні! Андрію, благаю тебе, не роби цього! Ти не можеш забрати її в мене! — з її очей знову бризкають сльози, але цього разу це сльози дикого, безпорадного жаху. Вона простягає до мене тремтячі руки, благально дивлячись у мої очі. — Я ж її мати!

— А я — її батько, якого ти зрадила й пограбувала на шість років життя, — відрізаю я, не поступаючись ні на міліметр, хоча бачити її розпач — це як проводити лезом по моєму власному серцю. — Я не забираю її в тебе, Маріє. Ти житимеш у моєму маєтку разом із нею. Для Оленки буде все найкраще: найкращі лікарі, найкращі няні, приватна школа, безпека. Але з мого дому ви не ступите й кроку без мого відома.

— Жити з тобою під одним дахом? Як це буде? — шепоче вона.

— Так, як живуть з нянею люди. Ми просто двоє дорослих батьків однієї дитини. Між нами нічого немає і бути не може. Будинок великий. Помістимося.

Я плавно нахиляюся вперед і тисну кнопку зв'язку з водієм:

— Рушаємо до маєтку, — коротко кидаю я.

Машина м’яко рушає з місця. Марія безсило опускається на шкіряне сидіння, пригортаючи до себе перелякану Оленку й тихо, беззвучно плачучи.

А я відвертаюся до вікна, дивлячись на місто, що пропливає за склом. Усередині мене клекоче темна, важка буря. Вона жива. Вона поруч. І тепер я ніколи й нікуди її не відпущу.